Цю історію я довгий час намагалась приховати навіть від чоловіка, боялась, що він не захоче з нею миритися, але тепер він все знає, тому я хочу поділитися нею з іншими людьми.
Вагітність у мене проходила важко, тому перед пологами мене майже на місяць поклали на збереження.
Там я і познайомилась з Наталкою, її було лише 20 років, зовсім молода й недосвічена. Завагітніла випадково, горе-тато втік тільки про це дізнався, батьки довго це приймали, але згодом змирилися. Вона не любила це обговорювати, а я і не лізла не у свої справи. Так вже вийшло, що ми швидко здружилися, проводили разом багато часу, гуляли й одного разу я стала свідком дивної розмови Наталки та лікаря.
⁃ Ви впевнена у своєму виборі? – запитав лікар
⁃ Так, я не передумаю, навіть не пробуйте.
⁃ Тоді у вас ще буде 6 місяців після народження, щоб щось змінити. А документи принесуть через дві годинки
⁃ Я не захочу.
Ця розмова здалась мені дуже дивною і я вже тоді здогадувалась про що йде мова, але вірити у це не хотіла. Проте мої погані здогадки лише підтвердилися, коли Наталка сіла заповнювати документи.
⁃ Тільки не кажи мені, що це те, про що я думаю!
⁃ Так, це документ про відмову від дитини.
⁃ Боже, ні! Навіщо? Ти ж молода, батьки тобі допоможуть! Ти швидко станеш на ноги й будеш ще шкодувати!
⁃ Шкодувати я точно не буду, ця дитина була помилкою, а коли мені захочеться когось поняньчити, то народжу знову — її відповідь буда сталевою.
Я надіялась, що ось-ось вона почне плакати, ми з нею про все поговоримо і я переконаю не робити її цю помилку, але вона навіть не повернулась у мій бік і ні краплі сліз не потекло по її щоках. Вона була впевнена, що робить правильно і ніхто б не зміг її переконати в іншому.
Наступного ранку я неслась до головного лікаря з приголомшливою, як мені здавалось, ідеєю, тому що я не хотіла, щоб ця дитинка залишалась жити тут, а потім у дитячому будинку. Серце мені підказувало, що я роблю все правильно.
⁃ Ви ж можете записати і її дитину на мене? Якби вона не народжувала, а от я відразу двійню? Для мене це не особливо важливо, але було б зручно, щоб від родичів та чоловіка зайвих запитань не було — вивалила я це все на головного лікаря.
⁃ Миленька, вам у голову гормони вдарили, чи що? Ви розумієте, що це не законно, що ви нас усіх під суд поведете?
⁃ Та я нікому про це і словом не обмовлюсь, а її ця дитина непотрібна, то яка вам різниця на кого її записати? Чи у вас уже свої плани на неї? Хочете комусь продати? – ляпнула я, не подумавши, за що отримала правильне покарання — мене виставили за двері.
Тієї ж ночі моя сусідка по кімнаті народила, а вже в обід вона сама покинула палату. Я не могла не думати про хлопчика, якого вона народила і яка доля на нього чекає, хоч і змушувала себе думати лише про доньку, яка вже добряче билась у моєму животі.
Наступного вечора народила і я свою улюблену донечку Оленку, а після пологів до мене підійшов лікар, попросив всіх медсестер залишити нас на одинці й запитав: «Ви не передумали? Ваше прохання у силі?»
Я здивовано на нього поглянула і лише через мить до мене дійшло, що саме він у мене запитує: «Ні, звісно ні. Ні за щоб не передумала!».
Ось таким чином з пологового будинку я виходила з двійнею — з хлопчиком Денисом та дівчинкою Оленкою. Пологовому я попросила чоловіка купити все, що скаже головний лікар по списку на знак вдячності.
Сам чоловік ще не знав, що у мене двійня, тому коли він зранку прийшов мене провідати, то був просто ошелешений.
⁃ А як де УЗД?… хоча, неважливо. Я хочу його Денисом назвати, тобі як це ім‘я?
⁃ Подобається. Денис і Оленка — промовила я і заплакала. Мені було радісно й гірко водночас, тому що до цього я ніколи не брехала йому, як і іншим рідним людям, які мали б потім мене зустрічати з пологового будинку.
З лікарні ми отримали всі потрібні документи. Не знаю, що там за диво лікарі працюють, але думаю, вони й самі вірили, що дарують хлопчику кращу долю.
Недавно ми з чоловіком святкували десятиріччя наших двійнят. Двом подарували велосипеди й чоловік увесь день навчав їх кататися, а ввечері я взяла пляшку шампанського й майже сама її випила, щоб набратися сміливості й все до останнього йому розповісти.
⁃ Та ти жартуєш з мене!
⁃ Ні краплі! Якщо хочеш, то поклястися можу! – ледь не горланила п‘я на я після розповіді.
⁃ Ти не перестаєш мене дивувати, кохана.
Наступного ранку чоловік довго дивився на сина, а тоді перевів погляд на мене й запитав: «То це була правда?»
⁃ Чиста — відповіла я.
⁃ Що ж діти, ваша мама справжній герой і дивовижна жінка, тому інколи її варто боятися! – промовив чоловік і засміявся.
