«31-го мама і сестра прийдуть, ось меню марш до плити», сказав чоловік. Але дружина зіграла несподівано
Оксана витирала тарілку і слухала, як Ігор щось бурчить позаду. Вона не поверталася просто дивилася у вікно, де швидко темніло.
Слухай, тридцять першого мама й Олена приїдуть, ось меню йди готувати, кинув він, навіть не відриваючись від телефона. Двоє твоїх племінників тепер рибу не їдять, майонезу теж ні мама каже, що важко.
Оксана поставила тарілку. Повернулась.
Ігоре, це твій ювілей.
Ну так, тому й хочу, щоб усе було нормально.
А я де?
Він нарешті підняв очі.
Ти? На кухні, як завжди. В чому проблема?
Вона мовчала. Пятнадцять років вона мовчала кожного разу, коли Галина Павлівна приїжджала зі своїми вказівками, коли золовка Олена розвалювалась на дивані, а Оксана мила посуд за її крикливими близнюками. Пятнадцять років вона була тінню на чужих святах.
Та нічого, сказала вона і вийшла з кухні.
Зранку двадцять девятого Оксана подзвонила мамі.
Мамо, можна ми з Артемом до вас приїдемо?
Звісно, Оксано. А Ігор?
Ігор лишається. У нього гості.
Пауза.
Оксана
Все добре, мамо.
Вона швидко зібрала сумку: джинси, пару светрів, документи. Син вийшов із кімнати, глянув на сумку.
Їдемо?
Їдемо, синку.
Він кивнув. В тринадцять років він розумів більше, ніж його тато за пятнадцять.
Ігор повернувся о пів на сьому вечора, зайшов на кухню, відкрив холодильник порожньо. Оглянувся.
Оксанко!
Тиша.
Він пройшовся квартирою. Нікого. На столі листок.
«Ігорю. Списки продуктів у холодильнику. Ми з Артемом у моїх батьків. Готуй сам. З ювілеєм тебе. Ключі у Світлани Михайлівни».
Ігор перечитав три рази. Спробував набрати номер відбій. Відправив повідомлення тиша. Далі глянув на список: курятина, картопля, оселедець, огірки. І усвідомив, що не знає, з чого почати.
Тридцятого встав о шостій і щось намагався приготувати. До обіду кухня виглядала так, ніби там вибухнула граната: цибульне лушпиння, плями олії, пересмажена курка. Картопля стала кашею, оселедець постійно втікав із рук.
Телефон задзвонив. Мама.
Ігорчику, ми завтра о одинадцятій. Оксана все підготувала?
Мамо, Оксани немає.
Як немає?
Поїхала. До своїх.
Тиша. Потім голос підвищився.
То як це, на твій день народження? Вона що, зовсім?!
Мамо, я сам готую.
Ти?! Ігорю, це знущання якесь!
Не знаю, мамо.
Ладно, приїдемо розберемось. Олена допоможе.
Ігор поглянув на погром довкола. Всередині защеміло гостро й неприємно.
Тридцять першого до дванадцятої зявилася Галина Павлівна з величезною сумкою. За нею Олена і двоє розтріпаних хлопчаків.
Ну що, покажи, що приготував, мама зайшла на кухню, подивилася на стіл. І це все?
Три тарілки: ковбаса, огірки та якась незрозуміла каша.
Ігоре, ти серйозно? Олена скривилась. Ми ніч їхали, а тут таке?
Я старався, тихо відповів він.
Галина Павлівна відкрила холодильник.
Тут же нічого немає! Ні мяса, ні риби Ігорю, навіщо ти нас покликав, якщо не можеш прийняти?
Я не кликав. Ти сама сказала, що приїдете.
То маму тобі в тягар?
Близнюки вже бігали по квартирі, один перекинув стілець, другий пролив щось на диван. Олена навіть не зреагувала.
Олено, заспокой їх хоч трохи, попросив Ігор.
Вони діти, їм треба рухатись. Що, дітей не витримуєш?
Щось всередині Ігоря клацнуло. Він пригадав, як пятнадцять років Оксана все витирала за дітьми, готувала, прибирала, посміхалася крізь втому. І ніхто ніхто! не дякував.
Мамо, Олено, не можу сів на табуретку. Не вмію готувати, просто втомився. Давайте замовимо їжу або йдіть у кафе.
В кафе?! Галина Павлівна аж руками затрясла.
На твій ювілей? Ігорю, це все вона, твоя Оксана. Вона тобі голову закрутила.
Вона пятнадцять років на всіх вас пахала! голос затремтів. Хоч раз їй допомогли? Хоч раз сказали дякую?!
Ми ж гості!
Ви не гості. Ви нахлібники.
Галина Павлівна поблідніла. Хапнула сумку.
Олено, збирай хлопців. Їдемо. Сидить зі своєю «дорогою» дружиною. Я сюди більше не прийду!
Олена кинула брату погляд, повний злості.
Пожалкуєш, Ігорчику.
Двері грюкнули. Ігор залишився один на кухні. Дивився на недоїдену ковбасу і раптом зрозумів: вони навіть не привітали. Жрали, а коли нічого просто пішли.
Ввечері він завів машину і поїхав за місто. Батьки Оксани жили в старенькому будинку з верандою і перекошеним парканом. Ігор зупинився біля хвіртки, у вікнах світилося. Вийшов, постукав.
Відчинила Оксана. Волосся розпущене, старий домашній светр, без макіяжу. Він забув, яка вона справжня.
Привіт.
Привіт.
Можна зайти?
Вона довго дивилася, потім кивнула. Ігор зняв взуття, зайшов у дім. В залі Артем з планшетом, на кухні мама Оксани ріже салат.
Добридень, Ігорю, вона не всміхнулась. Чаю?
Ні, дякую.
Оксана сіла на підвіконня, обійняла коліна.
Вони поїхали?
Поїхали. Поскандалили й поїхали.
Без привітань?
Без.
Пауза. Оксана дивилась у вікно, де за склом летів сніг.
Оксанко, прости мене.
Вона не відповіла.
Я справді не розумів. Думав це ж родина, має бути так. Але ти права. Їм був потрібен не я. Їм потрібна була твоя кухня, твої руки.
Не руки. Моє мовчання, повернулася. Всі звикли, що я терплю. І ти теж звик.
Я дурень.
Тільки зараз зрозумів?
Ігор сів поруч, не торкаючись.
Можна я залишуся? До Нового року?
Оксана вивчала його поглядом.
Можна. Але завтра чистиш картоплю і миєш посуд сам.
Домовились.
Через місяць Галина Павлівна подзвонила скучила, хоче на вихідні приїхати. Ігор спокійно відповів:
Мамо, ми їдемо в санаторій. Якщо хочеш приїжджай, ключі у сусідки. Готуй та прибирай за собою самостійно.
Що це таке?!
Це нові правила, мамо.
Вона кинула слухавку. Ігор усміхнувся. Оксана, що сиділа поруч, підняла брову.
Думаєш, зрозуміє?
А якщо ні її проблема.
Галина Павлівна більше не дзвонила з вимогами. Зрозуміла: часи змінились. Диктувати, змушувати можна було, поки хтось мовчав. А коли мовчання закінчилось закінчилась і влада.
Оксана не стала геройкою. Вона просто перестала терпіти. І цього було достатньо, щоб усе змінилось.
