Я тобі зараз таке розкажу Мені вже шістдесят вісім, і тридцять пять років свого життя я пропрацювала головою МСЕК у великому обласному центрі у Львові, не повіриш. Тисячі людей через мій кабінет проходили: безногі, незрячі, онкохворі, діабетики А в мене була репутація справжньої залізної пані. Я знала всі ті хитрощі, яким люди користуються, аби вирвати собі групу інвалідності то через доплату до пенсії, то через пільги на комуналку. Я вважала себе щитом держави берегла бюджет, як могла.
Мені з керівництва давали дуже чітке завдання, хоч і ніколи не казали це вголос: «Економимо фонд!» Чим менше інвалідів тим більші премії у начальства. От я й працювала на совість.
Знімала групи з людей без пальців на руках, казала прямо в очі:
Є ж у вас друга рука, зможете працювати вахтером чи на телефоні сидіти. Держава не мусить вас утримувати. Друга група на третю, робочу. Наступний!
Відмовляла мамам дітей із ДЦП у нормальних возиках давала дешеві вітчизняні, бо ж «наші не гірші, треба терпіти». Я спала спокійно, грошей вистачало, робота престижна, службова машина, будинок у передмісті. Думала, справу важливу роблю, борюсь із шахраями.
А потім біда постукала в мої двері, так, як завжди стукає неочікувано.
Все закінчилось в одну мить, я ніколи того дня не забуду: спекотний липневий ранок, ми на дачі, і тут у мого чоловіка, Колі, обширний інсульт. Сорок років він відпрацював інженером на заводі, чоловік із золотими руками, веселий, міцний, трохи впертий Планували вийти на пенсію, купити хатинку в Карпатах, няньчити онуків.
У реанімації лікар подивився крізь мене.
Дарина Семенівна, це я, до речі, ви ж усе розумієте Права сторона не працює, Коля навіть не може ковтати, не говорить Глибока інвалідність.
Я забрала його додому через місяць він тоді вже й не був схожий на мого Колю. Лежить, як велика дитина, що не може й поворухнутись, одна сльоза на оці. Почався пекло: кожні дві години перевертати, міняти памперси, годувати з ложечки. За два місяці я схудла на 10 кілограмів, спину зірвала ночами не спала взагалі.
З грішми суцільна катастрофа: всі Колядині пенсії йшли на доглядальницю й ліки. А нам треба було оформити першу групу, отримати ІПР щоб виділили безкоштовні памперси, протипролежневий матрац і функціональне ліжко.
Подаю всі документи в свою ж комісію, тільки тепер вже сиджу по цей бік столу. Головує там моя колишня заступниця, Марина жінка, яку я ж сама навчила бути твердою.
Завезла Колю на старому візку, що взяла напрокат. Марина вдивляється в мене через окуляри з таким холодом З тим самим, із яким я дивилась на всіх цих людей стільки років. Попросила чоловіка підняти ліву руку він підняв, тремтячи.
Бачите, Дарина Семенівна, є динаміка. Левая працює, рефлекси збережені. Перша група дається лише при повній, тотальній втраті самообслуговування. А Коля ж ложку піднесе лівою бачите, часткове самообслуговування. Даємо другу групу.
А памперси? я вже ледве не плачу. Мені треба по 5 штук на добу, за наші пенсії того не купиш
За нормами МОЗ, при другій групі належить не більше трьох памперсів на день. Матрац вам не положено. Треба було своєчасно перевертати. Ви ж мене самі цьому вчили, Дарина Семенівна. Наступний!
В коридорі сидять десятки людей: бабусі з паличками, лисі жінки після хіміотерапії, мамки з дітьми-візочниками Всі по кілька годин у душному, темному коридорі, щоб довести цим “панянкам у білих халатах”, що їм боляче, що вони хочуть жити.
Я глянула на них і раптом згадала кожного. Того діда-афганця без ноги, якому не виписала якісний німецький протез («та куди вам, ви ж уже старенький, і на вітчизняному походите» він тоді плакав). Ту жінку з четвертою стадією раку, якій відмовила і теж видала робочу групу вона померла через місяць.
І я зрозуміла: я не економила державні гроші. Я позбавляла людей гідності. Я була гвинтиком у цій системі, що ненавидить старість, слабкість, готова змусити хворого відчувати провину за те, що він не витримав.
А тепер це проковтнуло й мене.
Я присіла перед Колею на коліна прямо посеред того коридору. Мій Коля, мій красень-інтелігент, сидить, сльоза тече по щоці, нічого не може сказати, але його око болісно й сумно на мене дивиться. Він усе розуміє. Розуміє, що його просто списали. Що його життя, його праця на державу нічого не варті.
Пробач мені, Колю, я захлинулась слізьми, витерла лице об його коліна. Пробачте мені всі
Наступного дня написала заяву про звільнення по власному бажанню. Відмовилась від держслужбової пенсії, пішла зі скандалом. Продала нашу машину, щоб купити Колі гарне ліжко і матрац. Тепер все купую сама.
Та я ще одне зробила стала волонтером. Ходжу з бабусями-дідусями на ці комісії, допомагаю їм як громадський юрист. Я знаю всі їхні хитрощі та нормативи краще за будь-кого. Якщо якась чергова «залізна леді» надумає відмовити у памперсах чи ліжку я їй відразу закон показую, пригрожую прокуратурою. Вибиваю для людей все, що належиться.
Коля так і не встав, лікарі кажуть часу лишилось мало Але кожного разу, коли комусь удираю першу групу, приходжу додому, сідаю біля нього, беру за руку й кажу:
Ми ще одну людину врятували, Коля.
І мені здається він посміхається.
Жорстокий у нас світ, старість тут як ярмо. Але дзвін рано чи пізно задзвенить по кожному з нас. Жодна посада чи звязки не захистять від важкої хвороби. Якщо сьогодні ти ховаєш співчуття, завтра не дивуйся, що система переступить через тебе як через порожнє місце.
А ти мав справу з такою байдужістю, коли оформлював інвалідність? Як думаєш, це люди такими стають, чи то така машина робить з них нелюдей?
