35 років я пропрацювала головою МСЕК у великому обласному центрі на заході України. Я жорстко знімала інвалідність з тих, хто міг працювати, і пишалася тим, що економлю державні кошти. Вважала себе охоронцем бюджету, стіною, якою вдираються «нахаби». Але коли мого чоловіка Андрія скосив інсульт, і мої ж колишні колеги з іронічною посмішкою відмовили йому в підгузках, мовляв, рука ще ворушиться, не перебільшуйте, я остаточно зрозуміла, що все життя була песиком на ланцюгу системи, яка ненавидить старість і неміч.
У нашій країні інвалідність отримати не просити, а виривати зубами, доводячи, що ти ледве не труп. Я й була тією непрохідною стіною, об яку уламували зуби.
Мене звуть Ганна Ярославівна. Мені шістдесят вісім. До минулого року я очолювала МСЕК в Івано-Франківську. Через мої руки пройшли тисячі людей: безногі учасники АТО, незрячі, онкохворі, діабетики.
Мене вважали людиною з залізними нервами. Я бачила фальш за милю, знала всі схеми. Всіх, хто просив групу інвалідності заради комунальних пільг чи надбавки до пенсії, я розпізнавала з першого слова.
Мені не треба було багато казати зверху: просто економити бюджет. Менше інвалідів більше премій керівництву.
Я знімала групи з тих, хто втратив пальці на обох руках: У вас є друга рука. Можете працювати вахтером. На дзвінки чи двері відповідати не проблема. Держава вам нічого не винна. Знімаємо другу групу, ставимо третю, робочу. Наступний!
Матерям дітей з ДЦП я відмовляла у сучасних польських чи німецьких візках замість них виписувала дешеві вітчизняні з Житомира, в яких діти корчились від болю. Я казала: У нас є норма. Український виробник теж дає стандарт. Терпіть.
Спала я спокійно. Вважала, що рятую країну від нахлібників. Мала добру зарплату, повагу начальства, службову машину, теплий будинок.
Поки не прийшла біда.
Вдарило.
Моєму Андрієві шістдесят девять сильний, веселий чоловік, все життя відпрацював інженером на заводі. Ми планували піти на пенсію і переїхати у приватний будинок у Яремче, дбати про внуків.
Одного ранку в липні, на дачі під Коломиєю, у Андрія став обширний ішемічний інсульт.
Коли я вже бігла до реанімації, лікар з опущеними очима сказав:
Ганно Ярославівно Ви самі розумієте. У нього повністю паралізована права сторона. Порушене ковтання. Мовлення нема. Він житиме, але буде прикутий до ліжка.
Через місяць я забрала Андрія додому. Він лежав, дивився у стелю одним оком; з рота текла слина, моя сильна людина стала безпомічним немовлям у великому тілі.
І почалось те, що знає кожна жінка, яка доглядає лежачого: перевертати кожні дві години, підгузки, годувати з шприца перемеленими супами. За два місяці я схудла на десять кілограмів, зірвала спину, забула, що таке спати більше трьох годин.
Грошей катастрофічно не вистачало. Його пенсія йшла на доглядальницю і ліки. Нам була конче потрібна перша група інвалідності та індивідуальна програма реабілітації, щоб безкоштовно отримувати підгузки, протипролежневий матрац і функціональне ліжко.
Я зібрала документи й прийшла на комісію. До своїх же людей. У сусідній кабінет.
Тепер по той бік столу.
Комісію вела моя колишня заступниця, Оксана. Я навчила її бути твердою, безжальною.
Я завезла Андрія на старенькому прокатному візку. Оксана глянула крізь окуляри, в її очах не було співчуття лише той самий холодний касовий апарат, з яким я сама дивилась на людей.
Вона підійшла, попросила підняти здорову ліву руку. Андрій із останніх сил підняв її, рука тремтіла.
Ганно Ярославівно, бадьоро сказала вона, бачите, є позитивна динаміка. Ліва сторона працює, рефлекси збережені.
Оксано, він під себе ходить! Він не говорить! Яка ще динаміка?! Нам потрібна перша група і матрац, в нього вже почалися пролежні!
Оксана зітхнула й поблажливо всміхнулася. Точно так само, як колись я.
Ганно Ярославівно, ви ж самі знаєте правила. Перша група тільки при повній втраті здатності до самообслуговування. А Андрій Павлович може ручкою до рота дотягнутися? Значить, висновок такий є часткове самообслуговування. Друга група.
А підгузки? в мене задрижало в голосі. Нам треба пять підгузків на день! На нашу пенсію я їх не куплю!
За постановами МОЗу на другу групу лише три підгузки у день. Матрац не передбачено. Треба було частіше перевертати хворого. Бюджет не гумовий, Ганно Ярославівно. Ви ж мене цьому вчили. Наступний!
Бумеранг.
Я вивезла чоловіка в коридор.
У коридорі десятки людей. Дідусі з тростинками. Жінки без волосся після хіміотерапії. Мами із дітьми у візках. Вони сиділи в душному темному приміщенні, по кілька годин очікуючи, щоб чергові доглянуті пані у білих халатах їм дозволили мати право на біль. На життя.
Я дивилася на них, і згадувала кожного.
Діда-афганця без ноги, якому відмовила у хорошому німецькому протезі: Вам і рідного вистачить, ви не молодий, по квартирі ходити зможете. Він плакав.
Жінку з четвертою стадією раку молочної залози, якій оформила другу робочу групу: Шити вдома можете, рак уже лікується. Вона померла через два місяці.
Я зрозуміла всі ці роки я не економила гроші для держави. Я забирала у старих гідність, перетворювала хвору людину на винного за свої муки. Я стала гвинтиком у машині, що жує і викидає немічних, змушує їх відчувати провину.
Тепер ця машина перемелювала мене.
Я присіла навколішки біля візка Андрія. Мій чоловік, який міг носити мене на руках, сидів зі слюною на підборідді. В його єдиному живому оці сльоза. Він усе розумів: його викреслили, його податки за сорок років не вартували навіть підгузка.
Пробач, Андрійку я ридала, впершись лицем у його коліна в цьому жахливому коридорі. Пробачте мене всі. Господи, прости.
Покаяння.
Того ж дня я написала заяву на звільнення. Відмовилась від пенсії держслужбовця й пішла публічно.
Продала нашу автівку, щоб купити Андрію лікарняне ліжко і хороший німецький матрац. Підгузки купую сама.
Але зробила ще одне.
Тепер я працюю безплатно. Стала громадською помічницею для людей із інвалідністю. Щодня приходжу з самотніми дідусями, вдовами, мамами на ці страшні комісії, знаю всі їхні інструкції і правила. Коли чергова залізна леді намагається відмовити бабусі після інсульту у підгузках чи матраці, я викладаю на стіл витяги із законів, пригрожую прокуратурою. Вибиваю коляски, медикаменти, путівки.
Мій Андрій так і не став на ноги. Лікарі кажуть: залишилося мало.
Але кожного разу, коли вибиваю першу групу для чужого незнайомого діда, повертаюся додому, сідаю поруч з ним, беру його велику, вже безвольну руку:
Сьогодні ми врятували ще одного, Андрію.
І мені здається він усміхається.
Ми живемо у жорстокому світі, де старість і слабкість наче злочин. Але одного разу цей дзвін задзвонить для кожного. Жодні посади і знайомства не врятують від інсульту чи раку.
І якщо сьогодні ти відмовив співчутті слабкому не дивуйся, коли завтра система так само безжально наступить і на тебе.
Чи стикалися ви з байдужістю чи жорсткістю бюрократії, оформляючи інвалідність собі або рідним? Чому люди з крихітною владою так легко втрачають людяність це їхня природа чи система робить з ними таке?
