З дружиною та двома дітьми зібралися ми на море. Придбали квитки. І ось, нарешті, цей день настав. Ми чекаємо потяга на залізничному вокзалі, щоб поїхати на омріяний відпочинок.
Чекати на потяг нам треба було години три. Ми з села, автобус до нашого населеного пункту ходить не часто. Тому доводилося чекати. Поряд з нами у залі очікування сиділа ще одна сім’я. Це були чоловік, жінка та їх троє діток. Якісь вони недружні були. Подружжя постійно конфліктувало. Вони обзивали один одного нецензурною лайкою.
Діти і наші, і їхні капризували. Було дуже жарко у приміщенні. А надворі – майже ніч. Чоловік той з жінкою кожні п’ятнадцять хвилин по черзі кудись ходили. Зрештою, згодом стало зрозуміло, що вони під час таких перерв вживали щось спиртне. Бо жінку водило у різні сторони. А чоловік взагалі на ногах ледве стояв. Від них чувся стійкий запах перегару і цигаркового диму.
Мені набридло дивитися на цю бридоту і я вирішив почитати газету. Добре, що на вокзалі працював кіоск. Поки я сходив купити газету, то родина десь ділася. Ні їх, ні сумок не було. «Слава Богу!» – подумав я. – «Хоч година спокою ще буде до прибуття нашого потягу!»
Але раптом мене за рукав хтось смикнув. Це був хлопчик років п’яти. Це була дитина того подружжя. Він жалібно проказав:
– Мама з татом і сестрички десь поділися. Вони забули мене!
Мені довелося відвести хлопчика до поліцейських. Вони зв’язалися з машиністом потягу, на якому поїхали ті люди. Одним словом, хлопчика повернули батькам.
Забули свою дитину на вокзалі! Як взагалі таке можливо? Моя дружина взагалі шокована була. Навіщо заводити дітей, якщо не можеш за ними догледіти?
