Я навчалася на другому курсі університету. Батьки щотижня давали мені кошти на дорогу та особисті витрати, дещо я заробляла сама. Однак цього було не так і достатньо. Я довгий час мріяла про новий телефон, але, ясна річ, на нього мені не вистачало коштів. Як говорила моя мама, головне, щоб дзвонив.
А якось я поверталася з пар, і вирішила прогулятися парком, як раптом на лавці знайшла телефон. Він був у чорному чохлі, судячи з вигляду, недавно куплений та ще й дуже дорогий. Я на такі частенько задивлялась в магазинах. Мені точно не ніколи в житті не придбати навіть подібний, тільки що кредит візьму.
Перше, що спало на думку, – залишити телефон собі. Але згадала настанови батьків, і бажання присвоїти чужу річ одразу зникло. Тому я вирішила трохи зачекати, раптом хтось таки зателефонує, щоб забрати загублену річ, чи прийде за ним. Так минуло двадцять хвилин, але ніхто не з’являвся. Я підвелася, щоб іти в гуртожиток, адже вже було пізно, та побачила неподалік стурбованого хлопця, який ніби щось шукав. Він пильно дивився на кожну лавку, щось запитував у людей. Мабуть, телефон загубив він.
Я попрямувала до нього, першою привіталася та запитала:
– Ви часом не телефон шукаєте?
Хлопець аж змінився на обличчі, він усміхнувся мені, а потім подякував та обійняв мене.
Я навіть не знала, як себе поводити, бо не очікувала такої реакції.
– Оце я незграба. Тільки-но придбав телефон, а вже посіяв. Це ж треба. Якби не ви! Дякую! Не думав, що є ще такі люди. Ви моя рятівниця. Хочу вам хоч якось віддячити. Може сходимо на каву?
Я погодилась. А через три роки я отримала від нього ще одну пропозицію. Але цього разу руки та серця…
