Мені 56. І я ніколи не була заміжньою. Ні, я не стара панна. У мене є чудова донька, яка одружена, володіє п’ятьма мовами й працює у великій IT-компанії. Але чоловіка в мене не було. А донька, на жаль, так і не побачила свого біологічного батька. Ми навіть не знаємо, чи живий він.
Це було юнацьке захоплення. Він приїхав до України з Італії за обміном, вивчав українську мову. Ми зустрілися випадково на якомусь заході в моєму інституті іноземних мов.
Раніше молоде швидко знайомилося, особливо студенти. Хоча зараз це здається таким далеким.
Мене дуже гріло те, що він італієць. Я й досі, попри все, люблю Італію. Ми з донькою об’їздили весь «чобіт» — від Венеції до Апулії.
Та не буду розписувати наш роман. Його, по суті, й не було. Ми багато гуляли Києвом. Я показувала йому рідне місто, а він ніжно обіймав мене за талію.
Все сталося швидко, спонтанно й звичайно. Коли я зрозуміла, що вагітна, мого палкого брюнета Лео з Террачіни вже не було в країні.
Мати тоді мене дуже підтримала, сказала, що ми не маємо права забирати життя, адже воно дано згори. А батько аж сяяв від радості, хоч мені тільки-но виповнився 21 рік.
Мені дуже пощастило з батьками, а донечці — з дідусем та бабусею. На жаль, їх уже нема, але пам’ятати про них ми будемо завжди.
От і згадалося минуле. Тепер про сьогодення. Навіть не знаю, навіщо пишу ці рядки, але мені подобається читати коментарі.
Багато хто описує схожі ситуації, а іноді трапляються цікаві думки.
Отже, півроку тому я познайомилася з чоловіком. Кумедно, але наше знайомство почалося з конфлікту. Ми стояли в черзі до каси, він за мною.
Коли пробивала продукти, згадала, що забула каву. Магазин у нас біля дому крихітний, кава буквально під рукою, але все одно треба відійти. От цей чоловік у круглих окулярах так розлютувався, що я подумала — зараз вдарить.
Не стала вступати в суперечку. Мовчки оплатила покупки й пішла додому. Чую — за мною хтось біжить. Озираюся, а це він, той самий хамуваткий тип. Тільки тепер на обличчі посмішка, а в руках — шоколадка.
Підбігає, зупиняє мене й починає благати пробачення, каже, що останнім часом перепрацював, нерви зовсім здали.
Я посміхнулася. Отак ми й познайомилися.
Виявилося, що ми майже сусіди. Він розлучений, має двох дорослих дітей і власну квартиру. Працює в одному з київських музеїв.
Він справді розумний, інтелігентний і гідний чоловік. Через півроку знайомства він зробив мені пропозицію й запросив переїхати разом.
Я погодилася. Не знаю чому. Можливо, хочу закрити свій гештальт і стати дружиною. А може, просто втомилася від самотності. Донька вже доросла — у неї своє життя й родина, тільки онуків досі нема.
Або ж хочу щось собі довести. Та вже, мабуть, і неважливо.
Але ось у чому проблема. Як тільки заява про шлюб опинилася в нашому РАГСі, а майбутній чоловік переїхав до мене, я відчула напругу.
Розумієте, я багато років жила сама. У мене сформовані звички, які, як виявилося, мені не хочеться міняти.
Наприклад, мій майбутній чоловік сильно хропе. А я й так погано сплю, а з його храпом шансів на відпочинок взагалі нема. Мені потрібна цілковита тиша, лише так я можу виспатися.
Він не ставить взуття у шафу, коли приходить, не вимикає світло, виходячи з кімнати.
Розумію, звучить це дріб’язково. Але я й справді звикла жити за певними правилами.
Ранком я маю у тиші випити каву й почитати новини на планшеті. А тепер мусять читати їх вголос і обговорювати з ним. Відчуття, ніби в мене відбирають особистий простір.
Мені не подобається, що вдома він ходить, як жебрак, хоча на роботу виряджається, ніби з глянцю.
Можливо, я звикну. І до брудних шкарпеток на підлозі, і до довгих повчальних бесід. А якщо ні?
**Життя — це компроміси. Навчитися їх приймати — це теж мистецтво.**
