— То це ти все влаштувала, бабусю? — запитала Олеся, дивлячись на портрет.
Після сварки з чоловіком Олеся не спала всю ніч. Вона відчувала, що щось не так у їхніх стосунках, але коли він прийшов увечері додому й сказав, що кохає іншу, вона не була готова до такого удару. Він пішов, а вона довго ридала, жаліючи саму себе.
То їй хотілося його повернути. Але повернути — значить пробачити зраду. А чи зможе вона після всього вірити Дмитру?
То бажалося йому помститися, щоб йому теж було боляче. Але ж любов не зникає миттєво, навіть коли тебе зрадили. Тож вона відклала цю думку на потім, а зараз думала, як жити далі.
Перед світанком їй раптом спам’яталося, як у дитинстві батьки відвозили її до бабусі в невеличке містечко під Києвом, і як там було щасливо. Ось би поїхати туди, повернутися в минуле, знову стати маленькою дівчинкою…
Але бабусі не сталося три роки тому. Олеся не пам’ятала, щоб батьки продавали квартиру. Може, у бабусі були інші родичі, які тепер там живуть? Треба запитати в мами. І з цією світлою думкою вона заснула.
Уві сні їй приснився парк біля бабусиного будинку. Бабуся в кремовому старомодному пальті та солом’яному капелюшку сиділа на лавочці й дивилася, як Олеся з якимсь хлопчиком граються з цуценям.
«А я знала, що ти приїдеш, чекала», — раптом промовила бабуся й подивилася прямо на неї. Не на ту маленьку дівчинку, а на саму Олесю — дорослу, сьогоднішню.
Від бабусиного погляду Олеся й прокинулася. Сон був настільки реальним, що вона довго не могла позбутися відчуття її присутності.
Чим більше Олеся згадувала сон, тим ясніше розуміла — це знак. Якщо бабуся казала, що чекає, значить, треба їхати.
— Мам, а що з квартирою бабусі після її смерті? Ви її не продали? Там ніхто з родичів не живе? — спитала вона вечером.
— Та ні, звісно. Хіба ж у бабусі були ще родичі? Вона залишила лист, де написала, що квартира — твоя.
— То я можу там жити? — зраділа Олеся.
— Не розумію, до чого ти клониш? Хочеш їхати в глухе містечко? І що ти там робитимеш? Яка примха тобі в голову влізла? — почала обурюватися мати.
— Мам, я не можу так жити. Я тобі заважаю, ти мені заважаєш. Мені треба хоча б на час змінити обстановку, подумати…
Справа в тому, що квартира, де вони жили з чоловіком, була подарунком його батьків. Залишатися там Олеся не могла, тому переїхала до мами. За два роки самостійного життя вона звикла без материних порад і нотацій. А тут доводилося слухати, що Дмитро «одумається, повернеться, і його треба пробачити, бо такого чоловіка вона більше не знайде».
— Але ж квартира стара, давно потребує ремонту. Не думаю, що тобі там буде краще, ніж тут. Поїдь до Карпат, якщо хочеш змінити обстановку.
У інший час Олеся так і зробила б, але сон не давав їй спокою.
— А ключі від бабусиної квартири у тебе є?
— Ключі? Десь були. — Мати підійшла до комоди й пошукала у шухлядах. — Ось, схоже, вони. — Вона подала Олесі зв’язку з двох ключів. — Поки твій батько був живий, він доглядав за квартирою своєї матері. Я туди не лізла. Взагалі, давно треба було її продати.
— Я поїду, подивлюся, потім вирішимо. Гаразд? — Олеся стиснула ключі в долоні.
— Ти й справді хочеш туди? А робота?
— Візьму відпустку. Не відмовляй, мені треба від’їхати хоча б ненадовго.
Наступного дня Олеся з блідим обличчям і почервонілими очима прийшла до начальниці й подала заяву на відпустку. Та, співчутливо похитавши головою, підписала, буркнувши: «Всі чоловіки — козли».
Ввечері Олеся зібрала речі, а вранці вже їхала до вокзалу з думкою, що починається новий етап її життя. Через п’ять годин таксі зупинилося біля старого цегляного п’ятиповерховика. Вона піднялася на другий поверх і завмерла перед пофарбованою у коричневий колір дерев’яною дверима.
Тут її накрили сумніви: чи варто було їхати? У минуле не повернутися, бабусі немає, а від себе не втечеш. Але Олеся була надто втомленою, щоб повертатися негайно. Сподіваючись, що мати не помилилася, вона вставила ключ у замок. На її подив, він легко повернувся.
Двері відчинилися, і Олеся увійшла до квартири. Її зустріли знайомі з дитинства речі, задушливий запах і тиша. Без бабусі все тут здавалося чужим. Вона розчинила вікна, обійшла кімнати, переодяглася й взялася за прибирання: зняла завіси, чхаючи від пилу, вимила вікна й підлогу.
Коли вона втомлено впала на диван, сил не було навіть дійти до ванної. Але їх вистачило, щоб не жаліти себе й не плакати за Дмитром.
Коли вона нарешті зібралася в душ, різкий дзвінок у двері скривив її втомлене обличчя.
На порозі стояла повна жінка років п’ятдесяти, з круглим усмішливимНа порозі стояла сусідка Тетяна Іванівна, яка радісно скрикнула: “Олесю, дитинко, ти повернулася!”, і в цю мить дівчина відчула, що саме тут, у старій бабусиній квартирі, вона нарешті знайшла свій справжній дім.
