Покинув дід рідну хатинку і поїхав до Польщі.
- Кому ти там треба, старий дурень! Ти працювати не зможеш, а за дармо ніхто годувати не буде! – Кричала стара. – А тут все: хата, кури, гуси, город. Повний льох консервації! От навіщо тобі та Польща? Вдома сиди!
- Йти до дідька! Я все життя працював, щоб зараз отримувати мізерну пенсію! Нарешті з’явився шанс пожити, як людина! Нам всі двері відчинені. Всі допомагають. Гріх не скористатися таким шансом! – Повчав дід, збираючи валізу.
- Тьху! Старий дурень. Роби, що хочеш. Я нікуди не поїду! Буду хазяйство глядіти. Вони пропадуть без мене.
- А хіба я тебе з собою кликав? Знайду там якусь турботливу стару. Обов’язково з приданим. – Бурмотів собі під носа дід.
Бабка закотила очі до стелі. Нічого не стала говорити. З одного боку, вона раділа від’їзду діда. Давно чекає стара, коли той злидень в м _огилу ляже. Всі соки випив за п’ятдесят років подружнього життя. Сталося трішки інакше, але й і так добре. Головне, щоб вдома його не було. З іншого, бабка страшенно хвилювалася, що дід передумає чи повернеться з часом, тому не раділа завчасно.
Вранці, дід пішов на автобус. Поїхав і більше не писав, не дзвонив. Проходили тижні, а за ними і місяці.
- Може з ним щось сталося?
- Доню, що з твоїм батьком станеться? Він хитрий, наче лис та живучий, як пес. З ним точно все добре.
- Бачу, ти взагалі не сумуєш?
Донька ліпила вареники. Вона спеціально приїхала до мами, щоб особисто розпитати про батька.
- Доню, ти вареники ліпиш?
Дівчина кивнула.
- Ну, то менше говорити і більше ліпи.
Нарешті, в липні, прийшла перша і остання вісточка від старого. Він прислав доньці, через фейсбук, фото гарного будинку. Там була гойдалка. Весь двір прикрашали пишні кущі троянд, а подалі, в глибинні двору, виднівся басейн.
Дід зробив підпис до фото:
«Бачте! Я таки знайшов багату стару! А ви не вірили в мене! Вдома не чекайте. Я тут залишуся до самої смерті!»
- Господи, як добре! – Вигукнула стара. – Який гарний подарунок на День народження він мені зробив!
- Мамо! Це ж мій батько! Невже ти зовсім за ним не сумуєш? – Донька зробила спробу достукатися до маминих почуттів, але їх давно не було. Дід зжер їх разом з нервовими клітинами.
- Буду сумувати, якщо воно повернеться назад. Ото я засумую! Христос Богом клянусь!
- Мамо!
- А ну тихо! Не кричи на маму! Твій батько кожен день, п’ятдесят років, виїдав мені мізки чайною ложечкою! Остуди йому чай. Ні, тепер нагрій! – Стара вельми натурально корчила гримаси, пародіюючи діда. – Мені холодно! Стули вікно! Тепер гаряче! Відчини! Носки за довгі! А он ті закороткі! А в супі на щіпоточку солі більше, ніж я люблю! Перероби! Пuв0 занадто багато піниться! Та сорочка занадто синя! А чому це телевізор показує такі бліді тони, а де ж яскравість підкрутити? Га? Ліда! Ліда! Ліда! Ой, Господи! Краще б він пельку свою стулив! Так же було двадцяти чотири на сім! Голова тріщала від нього з ранку до смерканку! Нехай живе в тієї старої і ніколи не їде додому. Побачу на порозі, прикинуся схибленою, ніби не впізнаю його. На поріг не пущу!
В хаті запанувала тиша. Донька дивилася на тісто і мовчки ліпила черговий вареник. Мама мовчала довгих тридцять хвилин.
- Тепер зможу вікно не зачиняти.
- Що? – Невторопала донька.
- Кажу, дід все, того! Ну, щез. Тепер можна вікно на цілу ніч відчинити. А ще не треба раніше вставати. І хліб самій пекти. Матір Божа… Це ж я взагалі по новому заживу без діда! – Обличчя старої засяяло, а посмішка розтеклася до самих вух.
