Вадим відпочивав вдома. Сьогодні вихідний. Тому чоловік нікуди не поспішає. Дружина з сином пішли прогулятися. Зненацька задзвонив дзвінок у двері. Вадим здивований пішов відкривати. На порозі стояв чоловік. Він із широкою посмішкою подає руку для привітання. Вадим здоровкається.
– Можна увійти? Я з далекої дороги. Мене Володимир звуть. Я із Малинівки, пам’ятаєш наше село?
Вадим посторонився, пропускаючи чоловіка у квартиру. Володимир пройшов, оглянувся, заглянув в одну кімнату, другу, заглянув на кухню. Запитав де можна поговорити. Вадим запросив його на кухню, поставив грітися чайник. Володимир по господарськи сів за столом і почав свою розповідь:
– Розумієш, в селі немає вже ніякої роботи. Моя дочка закінчує одинадцятий клас. Хочу, щоб навчалася у місті. Та пристроїти її немає де. Ось згадав, що ми з тобою родичі, тому думаю, як родич приймеш мою Оксану жити до себе. Адже дівчина молода, щоб не вплуталася в якусь погану компанію. І приглянеш заодно.
– А хто вам сказав, що я приймаю квартирантів?
– Та ні не квартирантка Оксана. Вона твоя родичка. А родичі повинні допомагати одне одному.
– По перше, в мене ви не питаєте, а ставите перед фактом. А по друге, я згадав вас. Це ж ви мого тата підставили на фермі. Самі крали муку, а винуватим зробили мого тата.
– Так то коли було. Вже скільки років немає твого тата, а ти вирішив згадати.
– Так родичі завжди повинні допомагати одне одному, а не підставляти. І взагалі, я нікого до себе не приймаю жити. Є гуртожитки, можна винайняти квартиру.
– Так то ж дорого.
– А в мене як збиралися поселити свою дочку? Щоб я її годував, піклувався за неї, платив збільшені комунальні, тому що вона і купатися буде і світло палити. І все те я повинен сплачувати сам? Ще раз повторюю, я не збираюся брати до себе вашу дочку.
– Та ти такий же як твій батько. Упертий, не поступливий. Добре що я тоді його підставив. Хоч так зробив боляче.
– Йдіть звідси.
Чоловік ще довго не міг угамуватися. Йшов до дверей і обурювався. На порозі зіткнулися з дружиною Вадима і сином. Та Володимир швидко пройшов мимо.
– Тату, а хто до нас заходив?
– Той чоловік помилився квартирою, – відказав Вадим.
Пізніше все розповів дружині. Не міг заспокоїтися. У нього що тут, гуртожиток. Вже третій рік йому телефонують односельці прилаштувати то сина, то дочку. Він все починав сам. Жив і в гуртожитку, і на квартирах. Нічого, добився свого, наразі все є. Чому він повинен няньчитися з чужими дітьми, яких взагалі не знає. Чи таких нахабних, як Володимир, яким не соромно дивитися в очі.
Можливо Вадим не правий, але це його квартира, і він вирішує брати когось до себе, чи ні.
