От і навіщо озирнувся? Пройшов би повз…
Коли ми приймаємо якесь рішення, ми переконуємо себе, що робимо правильно, шукаємо виправдання. Спочатку ще мучаємося сумнівами, боїмося бумеранга, покарання за свій вчинок. Але нічого не відбувається, ми заспокоюємося, переконуємо себе, що зробили якнайкраще, і живемо далі, намагаючись не згадувати.
Але одного разу той бумеранг таки прилітає. Або запізнілий каяття…
Вони познайомилися на початку двохтисячних. Вітя підійшов до зупинки і чекав маршрутку. Неподалік стояла дівчина, звичайна, таких повно навколо. Але серце раптом вдарило в грудну клітку. «Ось зараз приїде маршрутка, вона сіде й поїде — і я більше ніколи її не побачу». Він навіть озирнувся. Якась маршрутка справді стояла біля світлофора. Серце закалатало ще сильніше, немов підганяючи його. І Вітя підійшов до дівчини.
— Привіт. Яку маршрутку чекаєш?
Дівчина подивилася на нього, намагаючись згадати, чи знайома вона з ним, а він дивився в її очі й розумів, що вже ніколи не зможе їх забути.
— Мене Вітя звуть. Ти не 225-ту чекаєш?
— Ні, — нарешті посміхнулась вона. — Тридцять сьомий автобус.
Вітя з полегшення видохнув. Наближався автобус, який він не помітив, а значить, ще був час.
— Ти в Солом’янці живеш? — знову спитав він.
— Ні, до бабусі їду.
— Поспішаєш? — якось безрадісно спитав він.
— Не дуже, а що? — дівчина дивилася на нього із цікавістю.
Вітя почув свій радісний голос:
— Підемо пішки до наступної зупинки?
Дівчина на мить задумалася, потім усміхнулась і кивнула.
Серце в грудях билося радісно й тривожно. Вони пішли разом до наступної зупинки, потім ще до одної… Так вони дійшли до кварталу, де жила бабуся Оленки, не відчуваючи втоми й не помічаючи часу.
Коли Оленка зупинилася біля будинку бабусі, вони вже багато знали один про одного, наче були знайомі сто років. Перед розставанням обмінялися номерами й адресами. Обоє не сумнівалися — зустріли свою долю.
Цілий рік вони жили від зустрічі до зустрічі, поки не одружилися. Спочатку жили у бабусі, а коли закінчили навчання, отримали дипломи й знайшли роботу, взяли іпотеку й купили квартиру. Одразу двокімнатну, наперед.
Коли Оленка сказала, що у них буде дитина, Вітчине серце вдарило в грудину, як і в перший день їхньої знахідки, немов шепотіло: «Ну, чого завмер, татуню?» І Вітя розплився у щасливій усмішці. Він стане батьком! Неймовірно, страшно, відповідально.
Життя різко змінилося й прискорилося. Тепер вони тільки й робили, що планували й обговорювали, якою буде їхня дитина, хто це буде, як назвуть. Сварилися, де краще поставити ліжечко, яку коляску обрати… Вітя навіть зупиняв мам із колясками на вулиці й розпитував про враження. Ті охоче розповідали, даючи поради аж до прикорму й перших зубів.
Друзі, які встигли завести дітей, запропонували розпашонки й комбінезони, що залишилися від підрослої дитини.
Молоді поспішали час, їм не терпілося швидше побачити свого первістка. І ось на світ з’явився чудовий блакитноокий хлопчик. До моменту, коли Оленка повернулася з пологового, у кімнаті вже стояла нова дитяча ліжечко з м’якими бортиками. У шафі лежали акуратними стопками нові розпашонки, чепчики, комбінезони й упаковки підгузків. У коридорі чекала сучасна коляска для довгих прогулянок із малюком…
Настав день, коли Вітя, сповнений любові й надій, заніс у квартиру маленький клубочок. Відразу ж будинок ожив від крику немовляти, метушні й зойків родичів, які навалили в гості.
Коли на першому огляді в поліклініці Оленка побачила напружений вираз обличчя лікаря, вона тремтячим голосом спитала:
— Щось не так?
Лікарка нічого не відповіла й призначила додаткові аналізи. А потім пролунав страшний діагноз. Оленка ридала, а Вітя стискав щелепи й намагався заспокоїти дружину. Вони не відразу повірили, сподівалися на помилку. Як таке можливо? Вони ж молоді, здорові!
— Важкі затяжні пологи, травма… — втомлено пояснив лікар.
Пішли дні розпачу й змирення з новою реальністю. Мати Віті запропонувала віддати хлопчика до спеціального закладу, позбутися від хворого дитяти. Вони ще народить здорових дітей, навіщо брати на себе такий тягар? Це ж на все життя.
Вітя не міг подивитися у заплакані очі Оленки, але твердо сказав, що Андрійка нікуди не віддадуть.
Малий ріс, впізнавав їх, усміхався й виглядав зовсім нормальною дитиною. Вони сподівалися, що лікарі помилилися, що все не так страшно. Але коли Андрійкові прийшов час робити перші кроки, він не пішов, ледь тримаючись на слабеньких ніжках.
Жоден лікар не дав гарантій, що він колись ходитиме. Інвалідний візок — ось його майбутнєВітя глянув у вікно, де вже світало, і зрозумів, що його справжнє життя лишилося там, де були вона та син, але тепер йому залишалося лише сумувати та дивитися, як час, наче Дніпро, невпинно пливе далі.
