— Навіщо це тобі? — обізвалася Лариса. — Ти ж мене сухою називаєш? Мене? Це ж ти спершу забув про гроші, потім про всі пристойності, а тепер ще й вагітну до мене в хату привів та й вимагаєш більшу кімнату! Ну як тобі таке, сину?
Лариса говорила різко, але по правді. Вона не нападала. Ні, вона просто оберігала своє.
А Віктор ходив по хаті, ніби вишукував, звідки краще наступати, де слабкі місця. По ньому було видно: він не вважав себе винним.
Все почалося давно. З того дня, коли Лариса з Віталієм, царство йому небесне, переїхали у свою першу хату. Навіть без ліжка. Починали з надувних матраців. Згодом вони заробили на другу квартиру — для сина. А потім збудували дачу. На дві родини, щоб колись на веранді та в саду бігали онуки.
Але Віталій пішов у вічність, коли Віктор щойно вступив до інституту. Чоловік лишив Ларисі все: плоди їхньої праці, щасливі спогади та останнє джерело тепла — їхнього сина.
Віктор отримав диплом, з’їхав, одружився. У Лариси з’явився онук. Вона була щаслива. Але через рік син повідомив про розлучення.
— Не зійшлися характерами. Не можу я з нею жити, — сказав він так, ніби йшлося про бездомного кошеня. — Ну й ми домовились… Оскільки я батько, подарував їй квартиру. Взамін вона обіцяла не подавати на аліменти.
Лариса схопилася за голову.
— Ну молодець, прямо лицар. З вітром у кишені. Це ж не ти купував ту квартиру, — докорила вона.
Жінка ще тоді здогадувалася, що платити за цю витівку доведеться їй. І не помилилася.
Незабаром син прийшов знову — тепер з новою дружиною. І вона вже була у положенні.
Вони просилися пожити в неї. Спочатку Лариса не заперечувала.
Вона старалася бути доброзичливою. Готувала, сама міняла рушники, вішала їхній одяг на сушарку. Навіть звикла залишати зайві порції на плиті — раптом Юля зголодніє.
Але швидко стало зрозуміло, що вдячності не буде.
Юля не працювала, пояснюючи, що у її стані це неможливо. Лариса не сперечалася, намагалася розуміти, хоч у глибині душі не погоджувалася.
— Я б на її місці щонайменше до семи місяців працювала, — скаржилася вона подрузі Валентіні. — Житла в них немає, зарплата у Віті нікудишня. Вона ж мала бачити, за кого виходить. Мала розуміти, що сам він не витягне. А вона ледачиться.
— Ну, Ларочко, будь терплячою. Все ж таки вагітна… — миролюбно відповіла Валентина.
— Вагітна? Я сама колись народжувала, знаю, що це таке. Спочатку головою треба думати, а потім дитину робити. Вона ж не важкохвора, навіть токсикозу немає. Просто добре влаштувалася. Як думаєш, до кого вони прибіжуть, якщо на коляску грошей не вистачить?
— Потерпи трохи, може, все налагодиться. Віддасть дитину до садочка, вийде на роботу…
— Та ну. Який садочок? Вони ж на пару місяців попросилися, — переконувала сама себе Лариса.
Прибирання теж йшло крізь силу. У кімнаті сина все було у тонкому шарі пилу. Лариса не встигала мити посуд — у мийці постійно щось з’являлося. Чашки після чаю взагалі не милися. Вони лишалися у Вікторовій кімнаті та поступово чорніли.
Лариса терпіла. Вона звикла спочатку спостерігати, а потім діяти.
А Віктор, на лихо, ніби розчинився у своєму паралельному світі. Він пропадав на роботі до ночі, а вдома або зависав у телефоні, або офіційно гладив Юлин живіт і йшов курити на лавку біля дому. Курив довго, зі смартфоном у руках. Балакав із сусідами.
Було зрозуміло — такими темпами гроші у них не з’являться.
— Мам, а давай поміняємося кімнатами. У нас навіть ліжечка не поміститься, — випалив він одного разу так легковажно, ніби попросив солі.
Лариса не відразу знайшла, що відповісти. За три секунди перед очима промайнули спогади. Як вони з Віталієм любовно клеїли шпалери, вибирали занавіски, як чоловік посміхався й називав їхній дім фортецею.
А тепер хтось перетворює цю фортецю на руїни і нахабно будує своє гніздечко з уламків.
— До ліжечка ще чотири місяці. Ви ж у мене тимчасово, а не назавжди?
Він відвів очі. Юля відвернулась. І стало зрозуміло — не тимчасово. Вони вже влаштувалися тут. Вони вже все вирішили.
Син ще кілька разів намагався домовитися. Лариса не поступалася.
Наступний скандал стався через тиждень. Віктор недбало кинув за сніданком:
— А чому б нам не продати дачу? На перший внесок вистачить.
Добре, що Лариса сиділа. Це вже було не проханням. Це була відверта вимога.
— Віть, ми все життя з твоїм батьком горбатилися на цей дім. Батько вклав у нього всю душу, сам сидів над проектом. І я його не продам, бо ти не вмієш поводитися з майном.
— Ну а навіщо вона тобі? Ти ж тепер одна. А так ми б взяли іпотеку, жили б окремо, усім було б легше.
Лариса округлила очі.А потім одного вечора, коли вона сиділа в саду й дивилась, як яблуня, яку колись посадив Віталій, починає цвісти, Лариса зрозуміла — хай все йде своїм шляхом, а вона вже навчилася жити для себе.
