Іванович та Петрович жили по сусідству, разом ходили в школу та дружили ще змалечку. На старості років чоловіки проживали одні. Сталося так, що їх дружини рано пішли з життя, а діти були уже дорослі.
З віком друзі почали хворіти, у них навіть хвороби були схожі. В сезон простуд взагалі хворіли по черзі. Вони часто спілкувалися, відповідно, що і заражали один одного. Потім в Івановича та Петровича стала пропадати пам’ять. Буває, що Петрович піде на прогулянку, забуде зачинити двері у квартиру, а Іванович зайде до нього в гості, а сусіда вдома немає. Піде його шукати. Потім Івановича шукають вже його діти, так і ходять один за одним.
З часом витівки літніх друзів починали нести загрозу їх життю та здоров’ю та стало очевидно, що вдома їх одних залишати небезпечно. Петровича до себе забрали діти. У них величезний будинок, подвір’я. Вдень дідусь гуляв у дворі, а на вихідних, коли син з дружиною їздили в розважальний центр, Петровичу доводилося сидіти у кімнаті, щоб не наробити лиха. Так, йому було дуже сумно в ті моменти, але все ж краще, ніж одному у квартирі.
А от в Івановича інша ситуація, у нього донька мати одиначка, забрати до себе батька не могла, бо сама орендує кімнату в гуртожитку, дитина у неї маленька. Тому жінка вирішила віддати батька до будинку для літніх людей.
Насправді чоловік вважає, що донька хотіла переїхати в його квартиру, але не робила цього раніше, щоб за ним не доглядати. Донька ж запевняє Івановича, що в цьому закладі про нього будуть краще піклуватися, ніж вона. Переконує батька в тому, що там він зустріне багато друзів та буде під наглядом. Іванович сильно ображається на доньку через її вчинок. Одного разу прямо в очі запитав що поганого він їй зробив. А донька не мала що на те відповісти.
