Ця розповідь на перший погляд може здатися вам історією про материнський героїзм та самопожертву, ради власних дітей, проте насправді ця історія про геть інше. Вона про гординю, яку важко переступити, навіть якщо на кону стоять життя та благополуччя дітей.
Анфіса Захарівна ніколи і нічого не просила у людей. Ніколи не просила про допомогу та ніколи не бідкалася та лаяла свою долю. Можливо на одинці, або ж в своїй голові та душі вона це все робила, проте точно не в голос та не перед кимось.
-Не розумію я, як можна просити допомогу в інших. Байдуже чужі це чи рідні. Я ніколи не просила та всі перешкоди здолала сама. Не було в кого просто… Та й доля мене не сильно то й любила. – розповідала Анфіса Захарівна.
Дійсно, доля в неї була вкрай нелегка. Якщо починати з початку її бід, то слід перенестися в лихі дев’яності. На початку десятиліття Анфіса Захарівна вийшла заміж. Згодом народила двох прекрасних синів. Разом з чоловіком та синами вони були щасливі, не зважаючи на такий важкий час.
Проте як тільки прийшов до старшого сина перший ювілей, аж цілих п’ять рочків, хлопчик залишився на половину сиротою. І молодший його братик також. А мама, Анфіса Захарівна, стала вдовою. Важкі тоді були часу, дуже важкі. Чесно кажучи попасти в таку ситуацію в такий час, було рівноцінним загибелі, проте жінка не здавалася та старалася взяти долю в свої руки, наче от того неприборканого та розлюченого бика за роги.
Титанічних зусиль їй довелося витратити, щоб прогодувати себе та двох дітей. А ще ж поставити їх на ноги, вивчити, виховати. Зараз, коли Анфіса Захарівна згадує булі дні, їй це здається нереальним. Наче якийсь серіал, який вона бачила на власні очі та брала участь в зйомках.
-Я як зараз пам’ятаю дуже неочікуваний жовтневий сніг. Я ж тоді не встигла ще відкласти собі на чоботи нові, старі ж вже зносилися та порвалися. То мусіла на гроші всі, що були придбати хлопцям взутися, щоб ніжки не мерзли і не захворіли. Сама ж на роботу в старих кросівках ходила. Хоч в них і був утеплювач, але зимою з нього толку було мало. А потім взагалі грошей ледь-ледь назбирувала. Тоді і вирішила, що їстиму раз в день, мені вистачить, а діти мають їсти тричі на день. Вони ж рости мають та розвиватися, а я і так протягну. Нікому не скаржилася та не просила допомоги. Тому мене дуже нервують теперішні люди, які весь час скаржаться та просять у всіх допомоги, наче їм хтось винен щось. От я змога, тому що сильна, то чим вони гірші? – розповідала сусідці Анфіса Захарівна.
-Ти звісно, Анфісо, молодець. Руки не опускала, старалася. Проте чому не просила допомоги? Тим більше коли не було що їсти. Раз вже не хотіла допомоги для себе, то чому про дітей не подумала? Вони ж все таки більшого заслуговували, ніж мали. Хоча б якихось цукерок та пряників. Всі хоч і жили не в багатстві, проте якоїсь картоплі, хліба й яєць або що могли дати. А те, що ти на роботу зимою в кросівках ходила – це ж абсурд! Пощастило, що в тебе тіло та організм міцні, а як би не так було? То залишилися б твої діти сиротами. Так важко було переступити через свою гордість та бажання постраждати, щоб потім всі тебе хвалили за геройство?
Розповіла цю свою історію Анфіса Захарівна і родичам. Вони були дуже шоковані та злі на Анфісу. Бо ж якби вони знали, як їй та дітям було важко, то зібрали б якихось продуктів та речей для хлопців. Так, жили не сильно багато, але і не бідували зовсім. В той час всім було важко. Корили родичі Анфісу за такий вчинок, мовляв гордість її не така важлива була, як дитяче щастя та благополуччя.
А Анфіса Захарівна все одно вважає свій вчинок правильним, бо ж все зробила сама, як би там важко не було. Проте чи були щасливі від маминої самореалізації її сини? Не думаю.
А ви як думаєте? Правильно зробила Анфіса Захарівна, що не просила допомоги, чи можливо все таки ради дітей потрібно було переступити через свою черезмірну гординю?
