Тридцять шість років я прожив у шлюбі зі своєю дружиною й донедавна не мав на що поскаржитися. Не скажу, що наш союз зразковий, але ми завжди вміли слухати одне одного та відверто говорити про те, що турбує або не подобається.
Відколи Марія Василівна пішла з роботи, я не впізнаю своєї дружини. Вона все життя пропрацювала у школі. Кожного дня одне й те ж саме. Прибігала з роботи, швиденько готувала їсти й до своїх талмудів. То зошити перевіряє, то до уроків готується, то якісь там курси проходить. Словом я туди не ліз й чітко знав, що турбувати Машу не можна.
Спершу сердився, бо відчував себе на другому плані. Постійно робота, учні, батьки. Усі їй телефонують, смикають з різних сторін, а тут ще і я зі своєю образою. Ми багато сварилися, поки я не зрозумів, що така вона собі ідеалістка. Хоче всім та всюди допомогти. Можливо за це я полюбив її ще сильніше.
Запал до роботи стих, коли вона сама стала мамою. Материнство Машу заспокоїло й ніби відкрило їй очі, що окрім роботи біля неї є і сім’я, яка також її потребує. Так ми зуміли знайти золоту середину й більше не сперечалися.
А тут як сніг на голову новина, що дружина залишилася без роботи. Проте звучить це дуже гарно: «Пішла на заслужений відпочинок». Якщо бути з вами відвертим, Марію Василівну делікатно попросили уступити своє місце молодим кадрам. Тож тепер усю свою накопичену енергію жінка намагається витратити вдома.
Зробила перестановку, затіяла ремонт, перебрала усі наші речі та взялася за книги. Я кожного дня за щось отримую на горіхи, при чому приводи для сварки такі смішні, що інколи я диву дивуюся, як можна було з такої мухи роздмухати слона.
Нещодавно зловив себе на думці, що не хочу повертатися додому, бо там на мене чекає зла та незадоволена дружина. Я вже й з дочкою говорив та просив її якось побалакати з мамою та запропонувати їй якесь цікаве заняття. Не спрацювало.
Можливо ви порадите, що з нею робити?
