Таку тенденцію я почала помічати ще в той час, коли я була дитиною. Але повернулася до цього питання лише зараз, коли сама є мамою двох дорослих дітей. Сина і дочки.
З того моменту, як я дізналася, що стану мамою – моїй радості не було меж. Вже від тоді я щиро любила своїх дітей. Так, іноді мені було важко і в мене опускалися руки, але я дивилася на них і йшла впевнено далі по житті.
Я намагалася дати своїм діткам все найкраще, тягнулася з останніх сил, лиш би вони себе добре почували. А їхній батько ними ніколи не цікавився. Покинув нас, як діти були зовсім немовлятами, не більше двох місяців мали.
На поверсі з нами жила сім’я, батьки зловживали алкоголем, а їхній синок жадібно їв все, що я йому давала. Підгодовувала я його багато років.
І ось діти повиростали, здобули освіту і побудували власне життя. Я лише чула постійно докори, що мовляв я погана мати, адже я не можу купити окреме житло ні сину, ні дочці. Не можу їм докласти грошей на автомобілі, чи оплатити розкішне святкування весілля.
А от сусідський хлопчина виріс зовсім іншим. Він з дитинства не знав ні доброти, ні уваги, ні тепла від своїх батьків. Отримав освіту і став досить відомим політиком у нашому місті.
І знаєте, що найдивніше? При кожному своєму інтерв’ю журналістам, чи при кожному новому дописі у соціальних мережах – він щиро дякує своїм батькам. Розповідає про те, яке чудове дитинство він мав, про турботу і ласку мами.
Чесно кажучи, мені інколи стає дуже не по собі і дуже образливо. Адже мої діти мали абсолютно все і виросли такими невдячними.
А Іванко, сусідський хлопчик, на якого батькам було чхати, – при кожнісінькій нагоді дякує своїм батькам абсолютно за все. За життя, за дитинство, за кожну мить.
І знаєте, я вважаю, що я не одна така. Багато з вас, мабуть, також помічали такі речі. Та й взагалі, така життєва ситуація зустрічається дуже часто і майже повсюди. Зверніть увагу. І я впевнена, що ви відшукаєте не один такий приклад.
