Я якраз почав роботу над своєю книжкою. В той пам’ятний день мені довелося їхати до свого давнього друга в столицю. Дорога була довгою та я взяв з собою ноутбук з метою написати декілька сторінок для своєї майбутньої книги.
Я психолог та хотів описати у своїй книзі одну зі своїх теорій. Вагався лише в тому чи підкріпити свої думки прикладами з життя. Мої роздуми обірвала літня жінка, яка сіла на місце поряд зі мною.
Жінка була дуже миловидною, навіть в такому віці її обличчя було привабливим. Вона поводила себе наче істинна леді. Ми познайомилися. Жінку звали Лідія.
В моїй голові промайнуло питання про те куди чи до кого Лідія може їхати, але моє виховання не дозволяло без дозволу розпитувати про плани малознайомих мені людей.
Провідник роздав постіль, моя сусідка швидко заправила свою постіль та сказала:
– Навіть не знаю чи вдасться мені сьогодні заснути, дуже вже незвично мені спати в поїзді.
– Мені теж, – вирішив я підтримати розмову, – раніше їздив та заснути у поїзді для мене не було проблемою, тепер став старшим та все більше волію засинати в комфортному місці.
– А Ви в столицю з якою метою їдете? – ввічливо запитала мене Лідія.
– Їду до друга.
– Як добре, що потім Ви повернетесь додому, а я ось їду з дому назавжди, – сказала літня жінка та я побачив, як на її очах виблиснули сльози.
Мені стало ніяково, бо я не хотів засмутити Лідію своїм наступним питанням та довго думав над тим, що сказати далі. Але Лідія опанувала себе та почала свою розповідь:
– Я їду до доньки, ми з нею дуже давно не бачились. Не те щоб доля нас розвела. Знаєте, коли діти стають дорослими, то вони вчаться відстоювати свою думку та ця думка не завжди може збігатися з думкою батьків. А деякі батьки не настільки зрілі, щоб це зрозуміти та вважають дорослішання своєї дитини загрозою. От і я такою була, все вважала її маленькою нерозумною дитиною, ми постійно сперечалися не розуміючи, що у кожного може бути власна думка та вона може бути вірною.
– А що було далі?
– Вона вийшла заміж за першого, хто покликав, та переїхала в столицю якомога далі від мене. Я нічого про неї не знала. Лише чужі люди мені про все розповідали. Я залишилася зовсім сама після смерті чоловіка, з часом я стала розумнішою та більш спокійно до всього відносилася. Відтоді я намагалася знайти її та марно. Але з часом і донька стала розуміти, що родинні зв’язки понад усе та що усі розбіжності можна владнати. Вона вийшла на зв’язок, написала мені про те, що у неї все добре. Вона розлучилася, а потім знову вийшла заміж, цього разу вдало, нещодавно у неї народилася донечка. От вона й покликала мене на неї подивитися.
– Так це ж чудово.
– Мені вже мало залишилось, тож я продала свою квартиру в рідному місті та їду в столицю, щоб останні роки свого життя провести біля доньки.
Ми ще довго розмовляли на цю тему, я розповідав про свої знання в сімейній психології та бачив, як Лідія поступово заспокоюється.
Я радів цій зустрічі. Це саме те, що було потрібно для моєї книги. Ось тепер я обдумав стратегію її написання. Тепер мені зрозуміло чому говорять, що люди зустрічаються невипадково.
Після прибуття в пункт призначення я побачив як Лідія нарешті зустрілася зі своєю донькою, а я відправився в найближче кафе, щоб почати писати свою книгу.
