«А як же квартира? Ти ж обіцяла! Ти мені ламаєш життя!»
Уяви собі, яка це була радість Віталій і я, коли дізналися, що наш син буде одружуватися. Ще до весілля, я йому на вушко прошептала, що хочемо подарувати йому квартиру в Києві. Стас зразу такий щасливий став, знаєш, очі світилися! Його друзі й той же день дізналися ну, молодь, рознесли новину моментально. А тут поки готували весілля сталася біда.
Дочка наша, Любомира, прямо з роботи потрапила до лікарні. Так раптово їй стало зле, ми з Віталієм кинули все й помчали туди. Аналізи показали пухлину, потрібно негайно оперувати. Звісно, грошей треба купу, й чимшвидше. Добре, що лікарі встигли вчасно, зловили момент.
Ну, яка вже там квартира для Стаса… Зараз, головне, врятувати дитину. Стали збирати кошти. Слава Богу, зібралися друзі й родичі навіть ті, з ким давно не спілкувалися. Хтось гривню дав, хтось побільше хто скільки міг. Деякі просто віддали зі словами: “Не повертайте.” Так по крупинці та й дотягнули до потрібної суми.
А тут Стас з такою заявою виступає…
А квартира моя де? Ви ж обіцяли! Ви мені життя ламаєте!
Чесно кажучи, я ледь не зомліла. Як він взагалі міг таке сказати? Як можна бути таким егоїстом? Це ж рідна сестра. Вони виросли разом! Як можна ставити весілля і життя сестри на один рівень? Я не мала що йому сказати. Але Стас не зупинявся:
Чому у неї все є, а в мене нічого?
Я не витримала почала кричати. Сказала прямо: більше бачити його не хочу. Він швиденько зібрав речі й поїхав до своєї нареченої. Два тижні після цього ми не говорили.
Поки це все тривало, Любомиру прооперували. Дякувати Богу, минулося добре, вдома вже через кілька тижнів була. Про поведінку брата я їй не сказала ні слова соромно, сама розумієш, і чого їй зайвий раз нерви псувати. І Стас за цей час жодного разу не подзвонив навіть не запитав, як у сестри справи. Певно, квартира для нього важливіша за власну родину…
