З роботи повертався через невеликий «блошиний» базар. У такий час, як правило, тут стояли бабусі і продавали різні поношені речі, які їм уже в житті не знадобляться. Це срібло, сумки, сервізи, прикраси, картини й таке інше. Одна з бабусь продавала шкарпетки і рукавиці ручної в’язки.
Я призупинився саме біля неї, бо в сумці забренів мій телефон. Однак бабуся вважала, що мене зацікавив її товар.
-Купи, дорогенький, шкарпетки. Хороші – вовняні, теплі! І не дорого! – просила мене старенька жіночка.
Я відмахнувся від неї, як від надокучливої мухи:
-Мені не треба ваших шкарпеток. Надоїли вже ці прохачі! Знаю, де купувати! – грубо відповів.
-Ач, який безсердечний. Де ж совість твоя? Де співчуття і повага? Забув, як мама твоя на базарі продавала, щоб тебе прогодувати і дати освіту? – несподівано мовила бабуся.
-Звідкіль ви знаєте мою маму? – здивувався я.
Бо й справді мама свого часу впродовж десяти останніх років життя жила завдяки базару. Перепродувала речі, які приносили їй знайомі, і так давала собі раду.
-Ось глянь, – і старенька жіночка показала невеликого формату, трохи стерте часом фото моєї мами зі мною малим на руках.
Я був дуже здивований і не міг на якусь мить відвести очей від світлини, бо на мене нахлинули спогади.
Коли підвів погляд – бабусі переді мною вже не було. Я й не зауважив, як вона, маленька ростом, покинула своє «робоче» місце.
Мені стало соромно за себе, що я з нею так грубо. Адже не від добра тут мерзне на вітрі і холоді. Ця зустріч не покидала мене упродовж всього вечора.
Наступного дня вирішив навідатися до неї, щоб розпитати її, хто вона і звідкіль знає мою матір. Але її на вчорашньому місці чомусь не було.
Так я її вже більше не зустрів. Але після того випадку я намагаюся завжди допомагати стареньким, купувати навіть непотрібні для мене речі. Це як відкуп перед власною мамою і тою бабусею, яку свого часу так бездумно образив. А хіба вона винна, що мусить у такому віці далі працювати, щоб заробити собі на хліб насущний?
