— Та ж ти сама запропонувала взяти маму до нас. Я тебе не нав’язував, — сказав Богдан Олені.
Оля після інституту влаштувалася в організацію, де працював Богдан. Він одразу помітив сором’язливу дівчину. Як старший колега провів їй екскурсію, а після роботи чекав біля виходу на машині. Так вони почали зустрічатися. А через пів року одружилися.
Богдан недавно купив квартиру, а на ремонт грошей не лишилося. Допомогли Олині батьки. Молоді з запалом взялися за облаштування першого гніздечка: бігали по магазинам, вибирали шпаври, ввечері самі їх клеїли. Інкликликали друзів на підмогу. Робота йшла весело й швидко. Оля підбирала меблі та дрібнички для затишку. Коли ремонт закінчили, відсвяткували на широку ногу. Тепер лиш жити й радіти.
— Круто ж, так? Давай з дітьми почекаємо. Ось у відпустку поїдемо, відпочинемо, тоді й… — говорив Богдан.
Стояв теплий червень, повітря тремтіло від тополиної метелиці. Настав сезон відпусток. Ввечері вони мріяли, куди поїдуть, вибирали готель, купували квитки. Але біда прийшла звідки не чекали — і про відпочинок довелося забути.
Одного ранку, коли Оля підфарбовувалася біля кухонного столу, а Богдан стежив за кавою на плиті, задзвонив телефон.
— Олю, кава готова, — сказав він і підніс трубку.
Оля налила гарячий напій і піднесла до губ.
— Що?! — раптом скрикнув Богдан.
Рука їй здригнулася, кава обпекла губи, розлилася по столу.
— Що трапилося? — злякалася Оля, побачивши зміну в обличчі чоловіка.
— Мама в лікарні. Сусідка подзвонила. Я поїду, дізнаюся. Ти сама доберешся на роботу? Попереди, що я запізнюсь.
— Так, звичайно. — Вона дивилася на коричневу пляму на столі.
— Біжи, потім прибереш. Маршрутка не чекатиме, — сказав Богдан, і Оля послушно вибігла.
Вона встигла лише помахати йому вслід, коли він проїхав повз на машині.
— Що з мамою? — запитала Оля, коли через три години Богдан завітав до офісу.
— Погано. Параліч. Права сторона не працює. Не говорить. Лікарі кажуть, шанси малі. Сама вона не зможе.
— Тож давай візьмемо її до нас. Навіщо вагатися? Щодня після роботи їздити? Годувати, підмивати… А так час на дорогу не витрачатимемо.
Богдан погодився. Олі навіть здалося, що він і чекав цього.
Через три тижні Надію Петрівну, його матір, привезли з лікарні. Вони віддали їй свою спальню.
— Може, візьмемо відпустку по черзі? Як ми її саму залишимо? — шепотіла Оля на кухні.
— Олю, ти ж жінка, тобі легше доглядати. Залишайся завтра вдома, а я на роботі домовлюся, щоб ти працювала віддалено. На сиділку грошей немає. Ще ліки, масаж… — сказав Богдан, і Оля знову послухалася.
Вона крутилася як білка в колесі: годувала з ложки, міняла підгузки. Тільки сяде за комп’ютер — Надія Петрівна стогнала. А ще магазини, приготування їжі. Коли Богдан повертався з роботи, Оля вже валилася з ніг.
Втома копилася, з’являлася образа на чоловіка, який не допомагав, заходив до матері лише на хвильку. Вона робила помилки, начальник повертав документи. А потім подзвонив і сказав, що Богдан попросив її звільнити. На її місце вже взяли іншого…
— Невже ви не можете тримати ложку? Хоч трохи допоможіть! — не витримувала Оля.
— Як ти сміОля вийшла з кафе, вітер зривав з дерев жовте листя, і вона зрозуміла — попереду нове життя, без провинності, без болю, просто життя.
