Але ж у мене зять! Таку добру пам’ять має! 2 місяці тому я позичив у нього 200 гривень, так він мені ще й досі про них згадує та щотижня телефонує мені для того, щоб нагадати про те, що я йому винен.
Це ж лише 200 гривень, а не 200 тисяч гривень. Один раз сходити в магазин. І нема. Мені було б соромно нагадувати про такий маленький борг.
Який він скупий та жалюгідний. З ким живе моя донька…
Ми з дружиною постійно передаємо їм з дачі овочі та фрукти. Інколи я купую гуртом крупи та макарони, то ми з ними завжди ділимося.
А коли в них щось вдома зламається, то я першим приходжу їм на допомогу. Зять Кирило каже, що це було не обов’язково, адже можна викликати майстра додому. А навіщо майстер, якщо я все сам можу полагодити? Майстру ж гроші потрібно платити, а я все роблю безплатно.
Оксана з Кирилом разом вже 6 років, мають двох дітей. Між ними різниця один рік та вони ходять до дитячого садочка.
Зараз молода сім’я винаймає житло. Вони мріють про власну квартиру. Збирають гроші на перший внесок за квартиру, тож вони на всьому економлять.
Нещодавно Оксана сказала, що біля них неподалік відкрився великий господарський магазин. Донька знає, що я полюбляю працювати на дачі та мені це було б цікаво. Я пішов з Оксаною та Кирилом до того магазину.
У мене аж очі розбігалися від розмаїття товарів. Я побачив один інструмент, який дуже довго шукав та його ніде не було. Донька із зятем теж собі дещо купили.
Коли ми підійшли до каси, я задивився ще на якийсь товар та касир пробила всі товари одним чеком.
Кирило сказав, що заплатить, а я йому потім гроші віддам.
Зять розрахувався банківською карткою. У мене гроші теж були на картці. Оксана сказала, що можна перекинути гроші через банківський додаток, але я не розуміюся в цих всіх питаннях та й телефон у мене старий, на кнопках, тож я сказав, що зніму гроші в банкоматі та принесу їм готівку.
Вони завезли мене на дачу, де ми з дружиною постійно проживали. Оксана з Кирилом поспішали додому, бо потрібно було ще дітей забрати з дитячого садочка, тож шукати банкомат не було часу.
Через деякий час до мене зателефонував Кирило та попросив привезти їм домашнього сиру. У нас неподалік козяча ферма та її власник робить сир та він настільки любить свою справу, що кожного разу робить новий сир та ніколи не повторюється.
Колись Оксана з Кирилом були на тій фермі та просто закохалися в цей продукт. Кирило попросив привести їм дві головки будь-якого сиру. За все я заплатив 500 гривень.
Коли я привіз їм сир, то Кирило віддав мені 300 гривень, сказавши, що це без тих 200 гривень, які я йому винен. Я був дуже неприємно вражений жадібністю зятя. Я витратив свій час, сходив до сусіда, потім оплатив дорогу до них, зять вже міг би не згадувати про тих 200 гривень.
Я, звичайно, нічого не сказав зятю, але неприємне враження від цієї ситуації у мене залишилось. Тепер не буду до них таким добрим. Якщо їм потрібний сир, то хай беруть свій автомобіль та їдуть за ним самі. А якщо потрібні овочі чи фрукти з нашої дачі, то хай допомагають їх вирощувати. А то звикли жити на всьому готовому не докладаючи ніяких зусиль.
Я говорив про цю ситуацію з Оксаною, так вона підтримує свого чоловіка:
– Чому він повинен забувати про цей борг? У нас двоє дітей, знаєш, скільки на них йде грошей? Кирило принциповий та, навіть якщо хтось йому винен пару гривень, то все одно повинен їх віддати.
А хто має рацію в цій ситуації на вашу думку?
