Після 7 років самотності я нарешті наважилася вдруге вийти заміж. Моєму чоловіку Денису- 42 роки, мені 39. У нього це теж другий шлюб. В Дениса є двоє синів від першого шлюбу- Артем (11 років) та Макар (9 років). У мене від першого шлюбу є дочка Христинка, їй 10 років.На початку нашого спільного подружнього життя ми обговорили “правила”: чоловік забезпечує родину, дружина веде домашні справи, його діти-наші діти, моя дочка-наша дочка.
Перший рік ми прожили в мирі та злагоді. Я ставилася толерантно до Макара та Артема.Ми часто влаштовувала сімейні прогулянки та невеличкі подорожі.
Але все змінилося, коли Денис став забирати синів надовго і колишня дружина дзвонила йому з будь-якої причини. Мені, здавалося, що вона хоче його повернути назад. Колишня навіть серед ночі могла зателефонувати. Діти теж тут як тут. У них вічні проблеми і без тата вони їх вирішити не можуть. Та й їхні забаганки постійно ростуть.
Тату, купи, тату, ну купи!
Мої нерви почали бушувати. На сімейній нараді я поставила чоловіку умову, що він висилає їм аліменти і на цьому крапка. У нас своя нова родина, ми плануємо мати спільну дитину. І тут почалася низка обманів. Спочатку він давав їм гроші нишком. Я знаходила чеки на покупку дитячих товарів. Телефон свій ретельно чистив від дзвінків.
Одного дня я просто порахувала усі чеки і склалася досить пристойна сума. Його колишня дружина жодного дня ніде не працювала. Діти в садок не ходили, а тепер вона не працює, мотивуючи тим, що молодший син дуже болісно пережив їхнє розлучення, вона водить його до психолога. Тому роботу їй шукати, ну зовсім не варіант. Як на мене, то вона просто вміє гарно маніпулювати своїми дітьми. Ось виходить, що мій чоловік повністю утримує не тільки дітей, а й свою колишню дружину.
Вона спеціально віддала дітей у спортивну школу, яка поряд з нашим домом, і от щовечора після роботи і приготування вечері я підпрацьовую аніматором для чужих дітей. Потім мій чоловік після роботи відвозить синів додому. Як довго це буде тривати, одному Богу відомо. До слова, квартира, в якій ми зараз живемо, дісталася мені від бабусі у спадок. Мене ніхто на свою житлоплощу не покликав. Мої нерви на межі. Я тихо ненавиджу цих дітей, вони для мене як та кістка у горлі. Інколи думаю, що вони підростуть, треба потерпіти. Але я так більше не можу… Що ж мені робити? Чоловіка втрачати не хочу…
