Коли народився наш з чоловіком син, ним не могли натішитися, адже Назарчик був першим онуком моїх та чоловікових батьків. Всі один перед одним намагалися доторкнутися до нього поносити на руках. Я ледь забрала його, щоб погодувати. Довелося йти в іншу кімнату, бо всі погляди були прикуті до нас. Наступного дня у нас вдома знову була ціла купа людей. Але коли Назар наклав цілий підгузок, всі чомусь порозбігалися. Ніхто не мав бажання робити брудну роботу. Я тоді ще пожартувала, мовляв, чи є охочі це зробити. Бабусі та дідусі удали, що вони зайняті важливою розмовою, тому й не можуть це зробити. Я взяла собі це на озброєння та коли мені стала надокучати їх нав’язлива увага до мого сина, я просила їх змінити Назару підгузок.
Через деякий час мій чоловік Андрій сказав, що хоче завезти мене на відпочинок. Мовляв, ми давно нікуди не їздили. Я була обома руками за. В той момент син уже закінчив грудне годування та міг залишатися з кимось окрім мене. Залишалося питання з ким його залишити поки ми будемо відпочивати.
Мої батьки відразу сказали, що їх не буде вдома. Я запитала в який саме проміжок часу це буде, а вони відповіли, що якраз тоді, коли ми збираємося їхати. Дивно, але ж я навіть не встигла озвучити коли ми збираємося їхати. Не хотілося псувати родинні стосунки та й нас ще була надія на батьків Андрія, я полишила все так, як є.
Андрій зателефонував до своєї мами та запитав чи може вона побути з онуком.
– Одна година буде коштувати 50 гривень, це як для вас, гроші вперед, – сказала свекруха.
Андрій поклав слухавку та поглянув на мене. Здавалося, що він ось-ось заплаче. Він зовсім не очікував того, що його мама на таке здатна. Відпочинок був під загрозою. Я вирішила, що ми візьмемо Назара з собою, попросила уточнити чи там, куди ми їдемо, буде можливість найняти няню. Оплата декількох годин на день її послуг не складе для нас труднощів. На щастя, в тому пансіонаті були передбачені випадки, коли їх гості приїжджають з дітьми. Ми чудово провели час, відпочили, покупалися в басейні, дитиною опікувалася няня, яка працює в пансіонаті.
Проте образа на батьків залишилася. Я переконувала чоловіка, що все на краще, якби ми тоді не отримали від них відмову, то ще й досі надіялися б на те, що можна на них покластися. Тепер ми розуміли, що лише самі можемо дати собі раду. Так, іноді було дуже важко, але ми це пройшли.
Коли Назар став більшим, дідусі та бабусі виявили бажання його побачити та побавитися з ним. Моїм батькам ми відповіли, так само як вони нам колись сказали:
– Нас не буде вдома.
– Коли саме вас не буде вдома?
– А тоді, коли ви хочете побачити онука.
З мамою Андрія було трішки складніше. Не могли ж ми їй сказати, що за те, що Назар погостює у неї, вона повинна нам платити. Ми просто культурно їй відмовили, мовляв, він мало часу проводив з бабусею, вона йому не знайома та дитина відчуватиме дискомфорт.
Тепер дідусі та бабусі знову намагаються підлеститися до нас, щоб ми дали їм змогу бачитися з онуком. Проте Назар і сам вже цього не хоче, він їх майже не знає. Тоді вони не хотіли з ним бути, а тепер не хоче він.
