Сьогодні хочу записати одну історію, яка не дає мені спокою. У нас у дворі живе жінка на ім’я Ганна. Її мати, Марія Іванівна, багато років сама мешкала в хаті. Колись вона була вправною господинею пекла смачні палянички, варила борщі, частувала всіх сусідів. Але Ганні було соромно за свою матір, адже та була простою селянкою, яка все життя працювала на землі. Після смерті чоловіка Марія залишилася сама, а донька навідувалася рідко.
З часом мати почала забувати речі, інколи говорила безглуздо. Одного разу Ганна зайшла до неї у хаті смерділо паленою. Виявилось, Марія забула вимкнути піч.
Що ти робиш?! Навіть обідити себе не можеш без пожежі? кричала Ганна.
Донечко, пробач! Перший раз таке… благала мати.
Стан Марії погіршувався. Вона ледве пересувалася навіть по хаті. Одного разу подзвонила дочки:
Ганнусю, мені погано! Тиск піднявся, приїдь!
Я тобі не лікар! Викликай швидку! відрубала Ганна і кинула трубку.
Потім мати взагалі перестала вставати з ліжка. Ганна їздила до неї раз на тиждень, купувала найдешевші продукти, прибирала трохи, виносила сміття і завжди лаялася:
Ну як можна так жити? Сама сидиш, а скрізь бруд та безлад! Не соромно?
Зазвичай вона хлопала дверима й йшла. Зрештою Марія перестала навіть підводитися. Ганна приходила раз на два дні, ставила біля ліжка воду та їжу і йшла. А одного разу прийшла а мати вже не дихала.
Після похорону Ганна почала часто приходити на могилу. Стояла й причитала:
Як же я сумую за своєю рідною матусею! Вона була найріднішою, найкоханішою людиною!
Та чи справді вона памятає лише добро? Чи забула, як знехтувала матірю, як не хотіла допомагати, як не доглядала? Дивно, як люди можуть так обманювати себе. Це навчило мене одного: повага до батьків не пусті слова. Краба пізно жалкувати, коли вже нічого не виправиш.
