Оленка Миколаївна сиділа на лавці у парку біля лікарні й тихенько витирала сльози. Сьогодні їй виповнилося 70 років, але ані син, ані донька не зателефонували, не навідалися, навіть смс не написали.
Єдине, що порадувало сусідка по палаті, Катерина Андріївна, привітала та вручила листівочку зі скромним пакуночком. Ще й санітарка Марічка вчасно принесла їй наливне яблуко, мовляв, з днем народження. Пансіонат був новенький, доглянутий але персонал загалом байдужий, ніхто зайвого слова не скаже.
Мабуть, усі тут розуміли, що до таких закладів стареньких привозять діти, яким тягарем стало піклуватися про рідних. Так і Оленку Миколаївну сюди відправив син як він казав, відпочити й підлікувати здоров’я, а по суті, щоб не заважати невістці.
Адже квартира була її. Потім син умовив оформити дарчу на нього дуже переконував, що життя не зміниться, що й далі мешкатимуть разом. Та невдовзі виявилося зовсім інакше: вони переїхали до неї всією сімєю і почалось непорозуміння з невісткою.
Критикувала Оленку за все: то борщ не такий, то у ванній за собою не прибрала, то ще щось. Спочатку син захищав маму, а згодом почав вже й сам підвищувати голос. Згодом Оленка помітила, що вони з невісткою часто щось обговорюють тихцем, а тільки вона зайде у кімнату відразу змовкають.
Одного ранку син завів мову: мовляв, треба ж тобі, мамо, й відпочити, й здоров’я підправити. Оленка гірко подивилася йому в очі:
Синку, у дім для літніх людей мене здаєш?
Син зніяковів, захвилювався:
Та ні, мамо, це санаторій. Побудеш місяць і назад додому.
Привіз, швиденько підписав усі папери й поспішив поїхати, пообіцявши скоро відвідати. Лише один раз навідувався: приніс пару яблук і мандаринів, поцікавився справами й, не дослухавши до кінця, поспішив тікати. Вже другий рік вона тут.
Коли минув місяць, а син так і не зявився, Оленка спробувала зателефонувати додому відповіли чужі люди: розповіли, що син продав її квартиру, сам переїхав, і тепер його адреси ніхто не знає. Декілька ночей Оленка ревіла від болю, але скоро змирилася додому тепер ні, та й сльозами не допоможеш. Найбільше боліло, що колись вона зрадила доньку заради сина.
Оленка народилася на Полтавщині, заміж вийшла за однокласника Петра. Мали великий будинок, господарство, жили небагато, та голодними не були. Якось знайомий приїхав із Києва й став розповідати Петру, як там добре і зарплата більша, й квартиру дають.
Петро загорівся: продали все та й поїхали до Києва. Не обманули квартиру виділили швидко, меблі купили, та ще й старенького Запорожця. Саме на ньому Петро й потрапив у аварію.
У лікарні через два дні Петро помер. Після похорону Оленка залишилась одна з двома дітьми. Щоб якось утримувати родину, вечорами мила під’їзди. Сподівалася, що діти виростуть, буде легше Але не склалось.
Син потрапив у халепу, довелося Оленці брати позику, щоб його відмазати, потім ледве віддала борги. Дочка Оксана вийшла заміж, народила малюка. Спочатку все добре було, а потім у хлопчика почались часті хвороби. Оксана змушена була звільнитись, щоб бігати по лікарях. Довго не могли поставити діагноз.
Згодом лікарі нарешті встановили рідкісне захворювання, яке лікували лише в одному інституті, а там черга на роки вперед. Поки Оксана моталася по лікарнях, від неї пішов чоловік, хоч квартиру залишив. У лікарні Оксана познайомилась з чоловіком, у якого донька мала таку ж хворобу.
Заподобались одне одному і зійшлися. Минуло кілька років чоловік захворів, потрібна була велика сума на операцію. У Оленки були заощадження вона зберігала їх для сина на перший внесок за квартиру. Коли Оксана попросила допомогти, їй стало шкода думала, що рідний син потребує грошей більше. Відмовила.
Дочка сильно образилася і сказала на прощання: Ти мені вже не мати коли тобі буде важко, до мене не звертайся.
І ось вже двадцять років не бачаться.
Оксана таки вилікувала чоловіка, і всією сімєю перебралися жити до Чорного моря. Якби можна було повернути час, Оленка б усе зробила інакше Але минуле вже не зміниш.
Оленка поволі встала з лавочки й потихеньку повернулася у пансіонат. І раптом чує:
Мамо!
Душа завмерла. Обережно повернулася Оксана. Донька! Оленці аж ноги підкосились, і вона мало не впала, але дочка вчасно підхопила.
Я нарешті тебе знайшла Брат адресу не хотів давати, лише коли я йому пригрозила судами за незаконну продаж квартири одразу замовк
Вони ввійшли у хол, сіли на диванчик.
Пробач мене, мамо, що так довго не виходила на звязок. Спочатку злилася, потім соромилась першою написати А минулого тижня наснилося, що ти блукаєш лісом і плачеш. На серці так тяжко стало. Чоловікові все розказала, а він каже їдь і помирись. Приїхала, а вдома чужі люди. Довго я шукала адресу брата, знайшла. Ти збирай речі, поїдеш зі мною. У нас великий дім на березі лиману. Чоловік наказав: якщо мамі зле, вези її до нас.
Оленка обійняла доньку й знову заплакала але тепер уже від щастя. Бо як там казали наші бабусі Шануй батька й матір, і довгими будуть твої літа на цій землі, що Господь подарував.
