Катерина вже кілька днів лежала у великому старому ліжку, схожому на човен у штормовому морі. Ні болю, ні спеки тільки млосно і голова легка, мов кульбаба на вітрі. Тіні на стелі видавалися павуками з довгими золотими лапами, які тягнулися до неї, та знову повзли в безвість.
«А для чого все це? думала Катерина, усе у мене вже сталося: діти дорослі, батьків до вічної дороги провела. А тепер, як якась лялька, лежу, що не знає своєї гри. Літа, наче чайки, пролетіли високо, і лише піря на землі залишили».
Їсти не хотілося, душа спала. Катерина глянула на вікно, де город її, зарослий диким маком та полином, стиха румянів під теплими променями. Світанок розчісував небо, Катерина заплющила очі й провалилася у дивний сон.
Уві сні побачила матір таку молодшу, з косою світанковою, у вишиваній сорочці. Мати простягала руки, хотіла обійняти Катерину, лагідно погладити по голові але між ними стояло невидиме вікно з інеєм.
Катрусю, моя ріднесенька, прошепотіла мама, і її голос звучав, як колискова вітру у жита, завтра твій останній день…
Катерину, як нічний вітер, викинуло з цієї мрії. Вона схопилася, але тіло було легким, мов паперовий ліхтарик.
Чому останній? Вже так швидко?! Для чого? скрикнула вона у порожнечу, де не лунало жодної відповіді.
Умить уявила себе в кімнаті, де огірки з порожніх слоїків наближаються до неї, як думки, а діти з’являються, мов персонажі з театру: усі чужі і близькі водночас. Усе навкруги заплуталось господарка сметаною на осонні, а пиріжки вже ніхто й не пече.
Катерина стала рухатись так швидко, як вітер з Поділля. На кухні мука по підлозі, вода у старому металевому тазику все змішалося, усе ожило. «До вечора тісто зійде, пиріжків напечу. Може, й доживу», шепотіла вона.
Руки її витирали пил по закутках, та пил не зникав з нього виростали крихітні будинки і криниці. Лиш тільки закінчила, втома пригорнула Катерину. «Відпочинь! Потім відпочину…»
Вже борщ на плиті, за вікном соняхи качаються, немов головами крутять, і Катерина згадала про тісто. Ось і пиріжки, зі смородиновим варенням, на столі лежать, пухкі наче хмари над Дніпром.
Ага, ось і діти приїдуть чаю вип’ють, матінку пом’януть сказала Катерина, сміх і сльози змішалися у неї, як сіль і цукор.
Вона дивилася у сине небо і їй здалося, що там пливуть вітрила річкових човнів.
«Добре жити на цьому світі!», прошепотіла Катерина, і все здавалося, що стіни зігрілися.
Далі були речі. Катерина перебирала кожну свою сукню: ось голуба з мережкою, тут весільна жовта, не раз і не два вдягала на свята. Обрала ту, яку берегла на «якесь особливе», та так і не дочекалася особливого.
Від дзеркала смикнула косу, намалювала губи. Глянула і аж усміхнулася собі: «Пора на весілля, а не у путь останню! Та доля, як котик, сама приходить і йде…»
Не встигла Катерина й на думці скінчити, як біля хати щось загуркотіло білий бус із написом «Львівські сни» чи «Тернопільська хмаринка», точно не впізнати. Сигнал.
До сусідів, подумала Катерина, у них завжди хтось гостює.
Аж тут у двері двічі постукали.
Невже дітлахи? Підійшла до вікна а там автомобіль, якого й не пам’ятала.
Відчинила. На порозі стояв чоловік піджак голубий, під червоним вишитий рушник в кишені. Обличчя його було схоже на весняний дощ свіже і незвичайне.
Ви Катерина? запитав він.
Так… А ви хто?
Я до вас. Вибачте, трохи заблукав. Я з Полтави їхав довго… Хотів поспілкуватися.
Катерина сторожко дивилася. «Що ж то за фантазія?»
Вам щось потрібно? питає вона.
Я Сергій, промовив він не сміливо. Хочу познайомитись з вами…
«Сьогодні в мене інші плани», подумала Катерина, прилаштовуючи прядку волосся.
Ви мене десь бачили? питає.
У «Вайбері» писав, але рідко ви там буваєте. Тож ось я тут
Сергію, зітхнула Катерина, я давно не знайомилася, життя вже ні змінювати, ні вивертати не хочу. Вам краще додому…
Згоден, мабуть, мав дзвонити спершу. Прощавайте, Катерино…
Швидко вийшов і, на півдорозі, залишив їй коробку цукерок «Рошен».
Катерина не знала, що й думати. Їй жаль стало Сергія так ніби хтось із казки вийшов, а вона не запросила. «Та зайдіть на чай!» гукнула, і не впізнала свого голосу.
Сергій засяяв, як сонячний зайчик.
О, із задоволенням!
Вимили руки, Катерина налила чай у філіжанки, поставила пиріжки з вишнями.
Може, зголодніли? спитала.
Щиро дякую, відповів Сергій, і їв із такою радістю, що навіть стіни раділи разом із ними.
Катерина сама відчула голод, і за роки так смачно не сміялася. Виявилося, Сергій знає багато казок з Чернігова і з дитинства любить читати вірші Лесі Українки.
Катерино, якщо потрібна яка допомога, скажіть!
Вона глянула на нього такий щирий, «як мед весняний».
О, роботи вистачає! Сарай боком пішов, тин осів…
Я допоможу! сказав Сергій і почав збиратися додому.
Дякую за все, але спати не прошу, сказала Катерина.
Щасливої дороги!
Катерина залишилась на самоті, знову пригортала її подушка, ніби хмара.
Катрусю, тож чому не дослухала? мати з’явилася знову в сні, як тінь калини над річкою. Сьогодні був останній день твого самотнього життя. Послали ми тобі ангела, бережи його…
Мамо, він злякався і пішов, прошепотіла Катерина.
Мати перехрестила її і зникла.
Вранці Катерину розбудив шум, ніби біля вікон гримлять бочки з варенням. Глянула а то вантажівка, повна дощок та цегли. За хвильку ще одна вивантажують метал, і Сергій командує, показує, куди нести.
А коли все владнали, робочі щезли, Сергій теж десь пропав.
Катерина обійшла двір новий тин, новий сарай, навіть підлога у хаті вже з дуба! А вона все ще не могла повірити. «Може, гроші треба дати?» поворушила у кишені декілька купюр, ще й великий папірець у 500 гривень.
Коли Сергій, утомлений, увійшов, Катерина простягнула йому все, що було.
Ось, прийміть, за роботу…
Та навіщо ж?! засміявся Сергій, Ні, ні… То було з душі.
Але він усе ж пішов і зник. Катерина шукала його, не знаходила. Серце її стискалося диким птахом вона не знала, чого їй хочеться більше: повернути Сергія чи втекти в ліс, де росте вечір.
Похмура, пішла до крамниці, але сусідка Галина стояла біля хвіртки:
Катерино, що ж ти наробила, такого чоловіка сама відігнала?
Немає його, слухала Катерина, ніби у вусі гул.
Та він ж машину на повороті до села залишив, там ночує…
Де?!
А там, де стара липа…
Катерина бігла в надії, та ні машини, ні Сергія не побачила.
Вночі Катерина, у пледі, сиділа на ґанку. Дивилася на зорі, які світили, як монети на дні копанки.
Ой, та невже ж я така дурна, прошепотіла у тиші.
І тут її обійняли міцні руки Сергій з’явився раптом, як виріс із калюжі світла.
Не плач, Катрусю, я тут! шепотів він.
І я тебе так чекала і люблю.
Катерина пригорнулася до свого янгола і дякувала мамі і світу, і річці, і хмарам. Її сльози тепер були від щастя, а навколо світили соняхи, і новий день малювався кольоровою крейдою прямо по підвіконню.
