Я народився в чудовій сім’ї. Батьки жили в любові та злагоді. Я ріс щасливою дитиною, але коли мені виповнилося 7 років, тато потрапив в аварію. Він повертався з відрядження, і нетверезий водій виїхав йому назустріч. В один день наше з мамою життя перевернулося з ніг на голову.
Ми жили заможно, батько завжди про нас дбав. Коли заощаджень не стало, мама пішла працювати в магазин, щоб хоч якось підіймати мене на ноги. Через 2 роки на роботі мама познайомилася дядьком Тарасом. Вона полюбила його настільки, що покликала його до нас жити. Дядько Тарас спочатку виявився хорошим другом. Він велів мені називати його татом, і мені це було приємно, тому що я його полюбив відразу ж. Начебто життя налагодилося, мама знову стала щасливою. Душевний спокій повернувся до нас. Тарас з мамою розписалися. Через два роки їхнього подружнього життя, вітчим все частіше почав заглядати до чарки.
Через горілку у нас були постійні сварки. Мама забирала у нього пляшку, за що отримувала стусани. Одного вечора я теж вирвав у нього пляшку, за що він мене перекинув на підлогу. Я вдарився головою об гостру частину шафи. Мама прикладала до моєї голови холодний рушник, і казала, що скоро все минеться.
– Сину, янголе мій, потерпи…
Я випив води, і без сил заснув. Вранці мама готувала сніданок, дядько Тарас сидів за столом п’яний, схиливши голову і щось собі бурмотів. Я поснідав і мама відправила мене на вулицю пограти.
Після прогулянки, я повернувся додому. Мами вдома не було. Дядько Тарас сидів так само за столом і наливав собі чергову чарку.
– Де моя мама? – запитав я …
– В лікарні твоя мама. Менше скакати буде, і відволікати чоловіка! А ти йди посуд помий … бо мати недомила!
Я розплакався, і побіг до сусідів.Там жила бабуся Тамара та дідусь Семен.Там я дізнався, що сталося. Я дуже переживав за маму. Сусіди мені розказали, що мамі стало погано і вона викликала швидку допомогу. Бабуся Тома сказала залишатися в них на ночівлю, а на ранок пообіцяла піти зі мною до лікарні, провідати маму.
Вранці бабуся взяла мене за руку і повела до мами. У лікарні нас зустрів головний лікар:
Я співчуваю, але цієї ночі серце твоєї мами не витримало. У неї були травми несумісні з життям. Вона не пережила операцію.
У мене полилися сльози … в грудях розривалося серце і стало дуже важко дихати … Я побіг по коридору, забігаючи в кожну палату в надії побачити маму …
– Матусю, рідненька. Як я в цьому світі без тебе? Не залишай мене . Я хочу з тобою. Повернись і забери мене.
Бабуся Тома плакала і повторювала: «Не плач, синочку…” … Мамочка тепер буде твоїм ангелом … стане оберігати тебе!»
Я побіг додому, впав на ліжко, і плакав доти, поки не заснув. Дядько Тарас увесь цей час спав у вітальні. Вранці прокинувся я від того, що дядько Тарас зайшов в мою кімнату і схопивши мене за руку підняв з ліжка:
Ану пішов з моєї квартири, ти шмаркачу, мамки твоєї більше нема. Тепер квартира моя!
Я взяв найнеобхідніші речі, і вибіг з квартири. Очі заливали сльози. Я не знав, куди бігти. Мене прихистили сусіди. Бабуся Тома написала на дядька Тараса заяву, його посадили. А вони оформили опікунство наді мною.Квартира за законом дісталася мені. Бабуся здавала мою квартиру в оренду, на ці гроші та їхню пенсію ми жили. Я закінчив школу, вступив на державне навчання до університету. Отрима хорошу спеціальність.
Моїх сусідів-рятівників вже нема на цьому світі 5 років, але завжди їх згадую. Вони дали мені шанс на щасливе майбутнє. Якби не вони, я не знаю що було б зі мною …
Зараз я одружений, маю чудову дружину, двох дітей та сімейний затишок. Але мені так бракує МАМИ…
