Кіт пильно й мовчки спостерігав за мною. Я зітхнула, набралася рішучості й обережно потягнулася за ним, сподіваючись, що рукави старенької шкіряної куртки хоч якось захистять від чіпких кігтів пухнастого безбілетника…
Зміна добігала кінця, і я Христинка Бойко пішла оглядати салон свого улюбленого львівського автобуса на Високий Замок, заглядаючи старанно під кожне сидіння.
Для мене автобус це ніби другий дім. А вдома у мене завжди лад і порядок. Може тому, що розкидати сміття більше нікому?
Христино, пора тобі чоловіка заводити, піджартовували на перервах диспетчерки Валентина й Леся. Та тобі вже тридцять на носі, а ти все сама. І робота твоя непроста тут інколи такий контингент їде, мужикам нервів не вистачає!
Мені нормальні пасажири трапляються, всміхалась я у відповідь. Та й робота улюблена. А чоловік… Він же не кіт і не собака, щоб його заводити, правда ж?
Тітки переглядалися, потай уже погоджуючись. Бо, як не крути, з чоловіками завжди більше мороки, ніж із котами чи собаками.
То заводь кота, Христинко! Хоч не одна тоді будеш.
Кіт не заводиться, відповідала я, лагідно, і йшла додому, вмикала улюблений Океан Ельзи, щось готувала на вечерю, а потім читала й відразу засинала…
Дні проходили схожими, немов як близнюки. Вихідні я не дуже любила часу було більше, а дивитися телевізор само нецікаво. Тоді я каталася у своїх же автобусах, ніби звичайна пасажирка. Мені подобалося уявляти, що хтось інший везе мене у гарне й щасливе життя.
Ось і сьогодні кінець зміни, я, як завжди, проходжу салон із ганчіркою. Нахиляюся під останнє сидіння і мало не підскакую: звідти на мене світяться два серйозних смарагдових ока!
Гей, ти хто? Кицюня, ти як тут опинилася? присіла я навпочіпки. Мабуть, згубилась, так?
Кіт нічого не відповів, тільки дивився пильно.
Я видихнула, обережно протягнула руку, сподіваючись, що захищена курткою.
На диво, кіт спокійно дав себе витягнути з-під сидіння. І тут я помітила справжня розкіш! Мені не дуже розбиратися в породах, але мордочка кругла, вуха маленькі, шерсть мов шовк явно чистокровний перс. На шиї нашийник із медальйоном.
Мерлін, прочитала я. Ти часом не той самий великий маг? Герой казок?
Кіт зарипів, а тоді позіхнув ні підтвердження, ні заперечення.
Ну що ж, ваша магічносте, що ж мені з вами чинити? Де тебе шукати, господаря?
Кіт зиркнув у мій бік і ще раз солідно позіхнув, мовляв, я звідки знаю? До речі, поїсти би вже й можна!
Варіантів не було. Звісно, можна залишити тварину на вулиці… Але я ж не монстр.
Слухай, сьогодні ночуєш у мене, а завтра друкую твоє фото і вішаю оголошення. Хтось точно сумує сумним серцем за тобою!
Мерлін не мав нічого проти. Ось тільки, коли я рушила до виходу, кіт почав крутитися і вислизнув на підлогу. Пішов до свого місця. А звідти повернувся з чимось у зубах.
Що там у тебе? нахилилася я.
Кіт поклав до моєї долоні лотерейний білет Лото-Трійка, сьогоднішній, новенький.
Оце так! здивувалась я. Виходить, господар одразу загубив і тебе, і шанс виграти кілька тисяч гривень?
Мерлін знову позіхнув: може, вже досить пригод? Додому і спатоньки!
Я поспішила, думаючи, чи писати про знахідку в оголошенні. Раптом якийсь шахрай вирішить використати кота як привід забрати білет?
Ці думки відкинула буде видно. А поки куплю гостю щось смачненьке.
Що тобі купити? зупинилась біля полиць із котячим кормом у Сільпо.
Мерлін оглянув усе представлене, потягнувся до рибного паштету і сам клешнями стягнув його з полиці.
Оце і хочеш? перепитала я.
Відповіддю було коротке мяу! і впевнене тримання пакета у зубах.
Ось так ми і повернулись додому. Доки я возилася на кухні, намагаючись знайти для кота посуд (довелося виділити дві моїх любимих капці з кераміки для харчування і води), Мерлін обстежував квартиру із дослідницьким інтересом.
Після вечері я зробила кілька фото, роздрукувала оголошення і показала коту.
Дивись, яка ти красуня на фото! посміхнулася я. Завтра повішу у маршрутці, може, хтось упізнає.
Тут мене осяяло: я ж на зміні, кота нема куди дівати. Брати із собою небезпечно, вдома залишати стрес.
Згадала про сусіда Кирила Коцюбинського, той живче працює фрілансером, з ноутбука будь-де може шукати собі роботу. Зустрічались лише зранку або пізно ввечері, коли йшов по хліб або цукор, завжди в окулярах, трохи скуйовджений.
Я, зібравши сміливість у кулак, подзвонила до його дверей. Кирило вийшов у капцях і треніках, здивувався, вислухав мене і мовчки погодився, взявши запасний ключ.
Ледве стримала розчарування навіть пальцем не шевельнув, дивився байдуже. Ну все, вже що вийшло, те й буде.
Мерлін, ходи сюди! покликала я.
Кіт стояв біля балкону, вперто просячи відкрити двері. Я спершу вагалася, але переконавшись, що такий розумник з восьмого поверху стрибати не буде, відкрила.
Мерлін одним рухом вистрибнув на перила. В мене майже серце зупинилося кинулася за ним. Кіт глянув зверхньо, мовляв, про що ти? І почав вдивлятися у зоряне небо.
Я, обіймаючи його, задерла голову вгору й побачила безліч зірок. Серед них одна відчайдушно зірвалася й покотилася по небу, немов чиста сльоза.
Мерлін обережно потерся об мою долоню загадуй бажання, швидше! І я загадала…
Заснула в той вечір неприродно швидко без серіалів і книжок, із Мерліном коло подушки, який мурчав справжню колискову.
Ранком, залишивши Кирилу інструкції, помчала на роботу. Цілий день оголошення красувалося у салоні, та ніхто не зголосився за Мерліна.
Я навіть раділа ставало соромно за це, але радість таки перемагала. За робочий день летіла додому, як на крилах.
У квартирі пахло свіжозвареною кавою справжньою, зерновою! Я завжди пила розчинну, а це був зовсім інший світ.
Я трошки похазяйнував, визнав Кирило, потираючи потилицю. Не ображайся, але кава у тебе геть біда. Я свою приніс, зварив. Хочеш?
Звісно, хочу! зраділа я. А де Мерлін?
Кіт, як по команді, вийшов з кімнати, задоволено вилизуючи лапу, і потерся об мою ногу мовляв, дякую тобі, Христино!
Твій Мерлін чемпіон, засміявся Кирило, нахиляючись погладити його. А знаєш, я сьогодні вперше за довгий час нічого не зробив по роботі… натомість написав казку про кота.
Ти мені покажеш? не втрималася я.
Та я не знаю… Для дітей вона.
Я ж обожнюю казки, переконала я його. А особливо наші українські історії!
Кирило здався: ми вдвох, з горнятками кави, читали його теплу казку, а поруч грався кіт Мерлін і крадькома поглядав на нас, наче ми справді ще кошенята.
Мені та казка сподобалася. Коли Кирило повернувся у свою квартиру стало трохи порожньо, та й лише трохи: зі мною залишився кіт.
Аж тут дзвінок у двері. Мерлін насторожився й майже урочисто попрямував до прихожої. Я запитала:
Хто там?
По оголошенню, пролунало з-за дверей.
Відкривати не дуже хотілося, але переборола себе і відчинила. На порозі стояв високий літній пан у чорному пальті. Він усміхнувся:
Не хвилюйтеся, дівчино. Я шукаю свого кота. Його звати Мерлін. О, і він!
Кіт одразу стрілою вскочив на руки до старого. Сумнівів не залишалось.
Проходьте, вичавила я з себе, ледь не плачучи. Як же легко звикнути до кота за день!
Гість переступив поріг, зиркнув навкруги, мовчки всміхнувся. Мені здалося, що вони з котом переморгнулися.
Запросіть мене на каву, серйозно попросив чоловік.
Я зварила каву (добре, що Кирило залишив), і гість із котом мовчки дивились одне на одного.
Чи не знаходили ви нічого ще тут? запитав він нарешті.
Я зашарілася й віддала лотерейний білет.
Це вам, усміхнувся старий, відмовившись брати.
Але ж він ваш!
Але ж знайшли його ви. І Мерлін не заперечує, кивнув чоловік.
А раптом він виграшний?!
Ви й далі будете відмовлятись від ймовірності стати трохи щасливішою?
Я опустила очі. Бо саме про це я і просила, загадуючи бажання на падаючу зірку.
Дозвольте щастю увійти, панянко, сказав мій гість. І не сумуйте. Ми ще зустрінемось. Коли повернетесь…
Звідки повернусь? хотіла я спитати, та його вже не було: тихо зачинив двері, ключ клацнув у замку, а мене одразу стягло в сон…
Снилась мені казка Кирила про мудрого чарівника, який усе життя дбав лиш за себе. Нікому щастя не подарував от і обернувся котом у покуту. І ходити йому Землею, доки його чари не принесуть комусь добро…
Вранці я знову вирушила на маршрут, але цього дня сонце світило ніби яскравіше, пасажири посміхалися, а автобус котив вулицями Львова веселіше.
А коли перевірила той білет виграла поїздку до Одеси, на море. Начальник не тільки відпустив у відпустку ще й побажав гарно відпочити:
Заслужила, Христино. Не переживай, замінимо!
А потім було море, зорі, хвилі під вечір і відчуття, ніби сама оновилася і наповнилась щастям.
Повернулась до Львова з мушлями, радісна, ніби сама море привезла у серці. Як відчиняла двері Кирило вийшов із квартири.
Тебе вчора шукали, сказав і зупинився, розглядаючи мене. Ти якась інша стала… і дуже гарна.
Дякую, всміхнулася я. Щось лишили?
Він засміявся, пішов до кімнати й виніс… маленьке пухнасте кошеня. На мордочці вираз знайомий до болю, гордовитий.
Це син твого кота… Тобто, того, Мерліна. Його звати Артур.
Старий вирішив, що тільки тобі… тобто, нам із тобою, можна довірити його виховання, Кирило збентежено замявся.
Як це нам? запитала я, і серце затріпотіло.
Ну… саме так і сказав: лише нам… зніяковіло всміхнувся Кирило.
Мяу! підтвердив Артур і простягнув до мене свої крихітні лапки.
Я простягла долоню і раптом відчула іншу, теплу, Кирилову. І стало в світі нашому трішки більше простого щастя, доброти і світла.
