Це був звичайний суботній ранок. Ми з моєю дружиною та донечкою вигулювали нашого вірного чотирилапого друга на ім’я Дрейк. Йшли собі парком, ми з коханою пили каву, донечка каталася кругом нас на самокаті, а песик просто біг поруч та радів життю. Ми були щасливі та взагалі нічого не підозрювали.
Аж тут весняний шум дерев перебив різкий плач хлопчика, який лунав з протилежної сторони парку. Він кликав на допомогу, всіма методами пручався та одразу було видно, що він не хотів йти, туди, куди його насильно тягла незрозуміла жіночка. Я одразу кинувся на допомогу маленькому хлопчику. На вигляд йому було приблизно рочків чотири-п’ять. Мені стало дуже шкода дитинку, адже я й сам тато. Тому, не роздумуючи, побіг в сторону цієї жінки, яка тягнула хлопчика.
Підбігши, я одразу вихватив руку хлопчика з рук жінки. Заховав його за свою спину і почав говорити з тією крадійкою. Адже ми живемо в такому жорсткому світі, що просто не можна довіряти нікому. А скільки випадків про викрадання дітей, особливо такого віку, тому я ж одразу забрав дитину й почав на підвищених тонах говорити з жінкою.
Я питав у неї хто вона й чому викрала хлопчика. А у відповідь лише чув, що нікого вона не викрадала. Я потім вже звернувся до хлопчика і спитав чи являється ця незрозуміла жіночка цьому хлопчику мамою чи якоюсь родичкою. А той відповів, що ні. Звісно, що я повірив дитині й почав погрожувати, що або я зараз викликаю наряд поліції та з тією викрадачкою будуть розбиратися вже правоохоронні органи, або вона мені зараз розповідає всю правду і говорить звідки у неї дитина.
Жінка звісно перелякалася й почала вмовляти хлопчика підтвердити, що вона ніяка не злочинниця. Вона мені почала розповідати, що мама хлопчика, її подруга, попросила цю жінку відвезти її сина до бабусі на вихідні, через те, що сама була зайнята на роботі. А по дорозі до машини вони з малюком зайшли на дитячий майданчик, де хлопчик почав гратися та зовсім не хотів сідати до машини і їхати до бабусі. А, оскільки часу було дуже обмаль, а дитина не слухала, то єдиний вихід був просто вести її до машини та не звертати уваги на крик.
Після цієї розповіді я обернувся до хлопчика і перепитав, чи правда це, що сказала жінка чи ні. А хлопчик, опустивши очі вниз, помахав головою, що жінка все ж не збрехала, а сказала правду. Мені одразу звісно ж стало соромно перед жіночкою. Але все ж я попросив і її зрозуміти мене, адже зі сторони це виглядало інакше.
А взагалі, нехай краще буде так і я помилився, а не насправді рятував би дитину з рук злочинця. І я сподіваюся, що в нашому світі все ж є добрі та сердечні люди, які також кинуться на допомогу в будь-якому випадку, навіть якщо це помилкова допомога.
