День минув важко. Бабо Ганно! крикнув Остап. Хто вам дав право вовка тримати на хуторі?
Сльози бринять на очах, як згадую сьогоднішнє. Коли побачила завалений паркан, з серця вирвався стогін. Уже втретє підпирала його латками, сподіваючись, що старі дошки вистоять ще принаймні до осені, поки зіщу з пенсії гривень трохи на нову огорожу. І знову не встигла все дощем та вітрами розїло. Паркан упав остаточно.
Десять років сама на господарстві, відколи Іван Юхимович відійшов у засвіти. У чоловіка руки золото поки був живий, душа не знала тривоги. Майстер на всі руки, у селі його таки цінували за справедливість та роботящі руки. Разом прожили сорок щасливих літ, лише дня не дотягнули до річниці. Будиночок чистенький, садок рясний, на грядках густо картоплею, на стайні лад. Це була наша спільна праця.
У нас з Іваном один-єдиний син Микола. Виростав не ледарем: змалку по господарству допомагав дров нарубає, води принесе, піч розтопить, худобу напоїть, поки я з ферми повертаюся. Як згадаю ті наші вечори! Іван, вмившись, на ґанку курив люльку; в хаті пахло борщем і часником, а по вечері ми всією родиною сідаємо разом: балачки про день, про людей, про плани. Радість тодішньої того життя досі тримає серце.
Час летить, никне все добрим спомином. Микола виріс і подався до Львова, навчався, оженився на Оленці. Вже й залишилися у Львові. Спочатку щороку влітку повертався город скопає, сад полатає, але згодом дружина почала тягти його у відпустки у Карпати чи в Туреччину. Мій Іван сердився:
Де він у місті натомився, що на відпочинок тягне? Он Оленка йому голову закрутила!
Потім Івана косою торкнула хвороба. Апетит пропав, худнув, танув. Ліки не допомогли, лікарі лише руками розвели. У травні, як садок цвів, Івана не стало.
Микола повернувся лише на похорон, плакав, жалкував, що не встиг батька обійняти востаннє. Потім швидко знову виїхав, і лише тричі за десять літ обізвався листом. Я залишилася сама. Продала корову, баранців бо для кого ж тримати? Буря садом виє, а я замкнуся в дальню кімнату і ридаю, ніяк не можу з миритись із самотою.
Усе валиться без чоловічої руки. То дах протік, то хлів розлазиться, то підлога провалилася хіба все перелічити! Те, що могла, робила сама, за гріш відкладений з пенсії кликала фахівців, інколи й сусідів. Прийшла біда зір став слабшати. Спершу в сільській крамничці цін не розгледіла, за кілька місяців ледве вивіску на магазині бачила.
Приїхала фельдшерка Галина, подивилася мені в очі, вмовляла лягти в обласну лікарню:
Ганно Василівно, якщо погодитеся на операцію, ще побачите і внученят, і світ! Бо як осліпнете геть що тоді?
Та в мене страх той різати. Побоялася і відмовилась. А за рік, як і пророчила Галина, геть майже осліпла. Спочатку бідкалася, та згодом звикла: вдома все навпомацки, новин слухаю по радіо телевізора не треба. Живу спогадами й відчуттями.
Але тиша стала гірким ворогом у хаті. В селі зявились пройдисвіти, парубки чужі мало не щотижня хтось обчистить порожню хату сусідів. Боялася, що не маю доброго пса отак би гавкнув на всю вулицю ніхто не навважився б і наблизитись.
Поговорила з мисливцем Карпом:
Карпе, немає цуценят у знайомих? Може вівчарки чи хоча б сіромахи виросту його сама!
Карпо дивиться на мене співчутливо:
Бабо Ганно, нащо тобі лайки чи вівчарки. Вівчар дорого коштує, та я для вас спеціально знайду!
Скільки ж це нині породистий пес?
Для вас недорого!
Я перерахувала останні гривні, і здається вистачить на доброго охоронця. Але Карпо постійно тільки обіцяє: сьогодні-завтра. Сварю його, ображаюсь, але ж жалію він самотній, без сімї, як і я. Карпо, ровесник мого Миколи, лишився на селі: не перелюбляв міста, тільки полюванням жив. Ремонтами міг заробити копійку, але все ж вимінював на горілку.
Після запоїв у ліс. А як поверталася приносив кошик грибів чи відро ягід, продавав за безцінь і розкошував тиждень пяницею. Але по-сусідськи допомагав і мені: город скопає, грядки підлатає. Тепер довелося йти просити паркан довшо не міг чекати ремонту.
Зітхнула: видно, собаку доведеться відкласти усі гривні підійдуть на паркан.
Карпо все-таки прийшов, не з порожніми руками. У мішку за плечима щось вовтузилось:
Ганно Василівно, дивіться, що приніс! Хитро так каже.
Підступаю, на дотик мале, мякеньке. Пасувало б цуценя!
Невже привів собаку?
Та найкращого породистого! засміявся.
Цуценя пищить, борсається з мішка. Я аж розгубилася: грошей на таку живність не вистачить, лиш на оплату ремонту
Не тягну ж його назад у ліс! Ви ж знаєте, скільки гривень я за нього віддав?
Побігла в магазин, позичила у продавчині пляшок самогонки занесла Карпові, записала в борг.
Карпо того ж вечора полатав паркан, а я нагодувала його борщем і пригощала чаркою. Розвеселівши, він надокучливо повчав:
Годуйте двічі на день. Ланцюг міцний беріть виросте велетень. Я розуміюся!
Отак у моїй хаті зявився Тарік. Серце відразу привязалося до цуценяти воно відповідало мені веселістю й довірливістю. Тільки одна біда виріс як теля, а гавкати так і не навчився! Це мене засмутило дуже.
Ох ти, Карпе-обманцю Продав вовка замість вівчарки!
Але душа не дозволила його вигнати. Був мені кращим за пса сусідські собаки навіть вити перестали, лиш тільки Тарік з двору виглянув.
Одного дня Остап наш місцевий єгер, ішов по сільських справах і аж завмер біля мого двору.
Бабо Ганно, чого ж це ви вовка тримаєте на обійсті?!
Я злякалася:
Господи милостивий! Та Карпо ж казав це вівчарка! Шахрай
Остап серйозно порекомендував:
Доведеться випускати його у ліс. Тварина ж дика може лихо трапитись.
Сльози самі набігли. Як же тяжко розлучатися з Таріком добрий, розумний, лагідний. Та й правда останнім часом неспокійний став, тягнув ланцюг, все рвався з двору. Селяни вже косо дивились, здригались, коли мимо проходили. Вибору не було. Остап завіз Таріка до лісу Помахав хвостом і щез між ялинами. Більше не вертався.
Я проклинала шахрайство Карпа й страждала за улюбленцем. Карпо й сам пошкодував. Розповів, що якось у лісі натрапив на слід ведмедя. Думав, що ведмежа бо писк почув, а там під кущем лежить вовчиця мертва, біля неї діти загризені. Від ведмедя врятувався тільки один вовченя. Карпо забрав його, пригрів і мені віддав, думаючи, що як виросте сам утече в ліс. А Тарік прижився
Довго Карпо ходив лісом, муляв собі і до хати не наважувався зайти. Аж ось, якось під вечір сильний мороз, хурделиця, вже я натопила піч, а тут стукають у двері.
Добрий вечір, бабусю. Можна заночувати? Я з Тернополя, купив хату за городами, йшов та в хурделицю заблукав.
А звати як тебе?
Богдан.
Я прикинула такого в нашому кутку нема. Незнайомець? Може, справді хату купив? До мене увічливо: чайник поставить, на речі дивиться… Щось насторожило мене: водить очима по серванту там ще з радянських часів дрібнички і заначка, бо на банки до міста не довіряю.
Я встала, щоб рояль під жердинами розтопити чую, як він нишпорить у шафі.
Що там зробиш, Богдане?
Пошукиваю стару готівку, бабусю! Обіцяли ж грошей нових дати то я вам допомагаю!
Я розгнівалася:
Не було ще такої реформи! Хто ви такий, лукавий?
Чоловік схопив ножа, мені до підборіддя притулив:
Мовч, стара! Давай сюди гроші, золото, що маєш!
Злякалася страшенно ну все, пропаду
Раптом двері гепнули від вітру і до хати влетів величезний сірий вовк. Стрибнув просто на злодія. Той закричав, відмахнувся ножем, поранив вовка, але встиг утекти, кидаючи все й ногами штовхаючи сніг.
Їдучи повз мій двір, Карпо бачив злодія, і зразу кинувся на допомогу. Побачив Таріка покаліченого і все зрозумів. Кинувся шукати поліцію.
Ранком бандита зловили. А Таріка стали героєм села називати. Люди носили йому гостинці: то мяса, то каші. На ланцюг не саджали він бігав по двору, але завжди ночував біля моєї печі.
Кілька тижнів потому ми з Карпом побачили перед моїм двором чорний джип, а біля дровітні Микола, мій син! В обіймах стояли довго. Ввечері родина зібралася за столом, я щаслива. Микола вмовив їхати у Львів зробити операцію на очі.
Бабусю, ти ж онука ще не бачила!
Добре, синку, зробимо. Тільки пообіцяй: Карпа за Таріком і домом поглянь.
Карпо усміхнувся. Тарік ліг біля печі, вдоволено поклавши голову мені на ноги. Я знала: без друзів і в найхолодніші зими не залишишся сама.
Підписуйтесь на сторінку адже кожен у селі має свою історію, й кожна щось варта.
