Я й досі пам’ятаю той теплий суботній день, коли ми з мамою взялися вішати нові тюлі у кімнаті перед Великоднем. Ми тоді довгий час з ними вовтузилися, бо вони все не могли нормально повіситися, то падали, то не рівно, то ще щось і ми заново все перероблювали. От тоді й бабуся сказала слова, які я ніколи не зможу забути.
– Якби я побачила ці красиві штори кілька років тому, то, мабуть, не могла б припинити радіти й стрибати до стелі, а зараз… – повільно промовила бабуся – пропали всі бажання. Нічого більше не хочеться. Ні людей, ні речей…
Послухайте, робіть все це, доки у вас для цього є бажання і наснага! Припиніть відкладати гроші на «чорний день», бо це не принесе вам жодного задоволення, а ось та кофтина могла б! Навіщо збирати гроші? Для того, щоб тебе поховали? Наскільки я знаю, то всіх ховають і без них! Радійте і любіть, доки у вас є на це бажання! Бо в одну мить ви зрозумієте, що вам більше нічого не потрібно й нічого не хочеться.
Напевно, у цьому полягав задум Божий, щоб нам було легше покидати цей світ, без прив’язаності до речей чи людей. Я вже нічого не хочу… Але ви робіть, любіть й радійте кожній миті, доки це вас ще є на це бажання!
На жаль, бабусі не стало за місць після її промови, але я продовжую слідувати їй настанові!
