Ганна Іванівна йшла вулицями невеличкого містечка під Житомиром, щоб забрати онуку зі школи. Її обличчя сяяло, а підбори гучно цокали по бруківці, немов у далекі роки молодості, коли життя здавалось безмежною піснею. Сьогодні був особливий день вона нарешті стала господаркою власного житла. Це була світла, затишна однушка у новобудові, про яку вона мріяла роками. Майже два роки вона збирала гроші, відкладаючи кожну гривню. Продаж старого будинку в селі дала лише половину суми, решту додала дочка, Оксана, але Ганна Іванівна поклялась повернути борг. Їй, сімдесятирічній вдові, вистачало і половини пенсії, а молодим доньці та зятю гроші потрібніші, адже у них все життя попереду.
У шкільному холі її чекала онука, Соломія, другокласниця з косичками. Дівчинка кинулась до бабусі, і вони пішли додому, базікаючи про дрібниці. Вісімрічна Соломія була світлом у житті Ганни Іванівни, її найбільшим скарбом. Оксана народила її пізно, майже у сорок, і тоді ж попросила матір про допомогу. Ганна Іванівна не хотіла покидати рідний селянський дім, де кожен куток був сповнений спогадів, але заради доньки та онуки пожертвувала усім. Вона переїхала ближче, взяла на себе турботи про Соломію забирала зі школи, сиділа до вечора, поки батьки не повернуться з роботи, а потім йшла до своєї невеличкої квартирки. Житло оформили на Оксану так, на всяк випадок, адже старих легко обдурити, а життя непередбачуване. Ганна Іванівна не заперечувала: це була лише формальність, як вона думала.
Бабуся, раптом перервала її думки Соломія, дивлячись на неї великими очима, мама казала, що тебе треба віддати в будинок літніх людей.
Ганна Іванівна завмерла, ніби її облили крижаною водою.
У який будинок, серденько? перепитала вона, відчуваючи, як холод проймає її до кісток.
Ну, туди, де живуть старенькі бабусі й дідусі. Мама казала татові, що тобі там буде добре, не заплачеш, Соломія говорила тихо, але кожне слово вбивало, як молот.
Та я ж не хочу туди! Краще в санаторій поїду, відпочину, відповіла Ганна Іванівна, голос їй тремтів, а в голові крутився вихор. Вона не могла повірити, що чує це від дитини.
Бабусю, тільки не кажи мамі, що я тобі розповіла, прошепотіла Соломія, притулившись до неї. Я підслухала, як вони розмовляли вночі. Мама казала, що вже домовилась з якоюсь тітонькою, але заберуть тебе не зараз, а коли я трохи підросту.
Не скажу, моя рибко, пообіцяла Ганна Іванівна, відчиняючи двері квартири. Її руки тремтіли, ноги підгиналися. Щось мені недобре, голова болить. Трохи полежу, а ти переодягнися, добре?
Вона впала на ліжко, відчуваючи, як серце бється навпіл, а перед очима все плив
