– Тарас Іванович, перепрошую, але мушу сьогодні раніше піти. Дозволите? У мене дитина захворіла.
Ярина поклала на стіл підготовлені документи й список зустрічей на завтра. До кінця робочого часу ще година, але з дитсадка вже двічі телефонували, і Ярина наважилась попроситися. Працювала тут зовсім недавно, в будівельній компанії на Лукянівці дивом, якщо чесно, враховуючи відсутність досвіду секретарської роботи й “потрібну зовнішність”, яку вказали в оголошенні.
Дивлячись ранком у дзеркало перед співбесідою, Ярина похитала головою:
– Це точно не про мене.
Старенький светрик ще не втратив вигляду, а от спідниця вже давно відслужила своє. Шила її мама самотужки, з любовю, на нову тканину грошей не було.
– Буде гірша за покупну, зате твоя.
– Мамо, це ж ручна робота! трохи кривила душею Ярина, бо розуміла, як важливо мамі почути ці слова.
Додаткових грошей у родині ніколи не водилось. Був час, коли жив тато і плаття не бракувало. Але після того, як він пішов, усе змінилося. Мамині заробітки медсестрою ледве вистачало. Витримували, поки не злягла бабуся. Зі свекрухою у матері Олени стосунки ледве теплі.
– Олено, який у тебе брак сімейності Хоча, з такими корінням це не дивно. Звикай, що тепер ми одна родина: тут кожен повинен відповідати один за одного.
Маленька Ярина лише дивувалась пафосним словам. З роками зрозуміла: все мало працювати лише в одну сторону. Віддавай і не питай. Олена мала доглядати свекруху, більшість заробленого тягла до неї, а та приймала як належне і не вважала за потрібне дякувати чи віддячити.
– Мамо, чому ти мовчиш, чому не відповідаєш їй? коли вже підросла, Ярина часто не розуміла небажання матері відстоювати себе. Олена рідко брала дочку до бабусі, але та вимагала приводити дівчинку.
– Бо, Яринко, знаю: права нема. Вона хвора і дуже самотня. Окрім нас, нікого нема з сестрами не спілкується, племінники й чути про неї не хочуть. А ще я пообіцяла твоєму татові, що не покину її. Як не дотримати слова?
Ярина дратувалася на бабусю, стримати ж себе не вміла. Та мама щоразу стишувала:
– Дарма ти, Яринко. Уяви ти візьми з цієї родини тільки добре й забудь про зле.
Тепер Ярина знала: її бабуся була не така вже й убога, як показувала. Дві просторі квартири у центрі Києва одна власна, інша та, що їй дісталася здана в оренду; добра пенсія, чималий рахунок у банку з батьківства діда. І водночас забирала в Олени кожну копійку.
– То чому вона бере у тебе гроші? Їй мало? Ярина сердито підраховувала в зошиті витрати.
– Ярино! обурювалась мати й зразу мякше: Не будь такою… Не пускай у себе ці чорні думки. Все, що бабусине, не наше. І не буде нашим. Не прив’язуйся у серці. Інакше не впораєшся.
Лише коли бабусі не стало, Ярина зрозуміла материні слова. У шафці лежав конверт із заповітом і прощальним листом. Прочитавши, Олена тільки важко видихнула, зімяла листи та викинула.
– Нам тут більше нічого не тримає.
Згодом виявилось: усе бабусине добро перейшло до племінників. Що було в листі мати не розповіла. На настирливе випитування Ярини лише кинула:
– Залишила їм, бо вони рідні. Все, Ярино, більше не питай, ця брудна справа хай лишиться у минулому.
– Вона сумнівалась, що я внучка?
– Ні. Олена зітхнула. Просто бачила в тобі лише мене, батькова вдача не твоя. Чужа кров…
– Я що, зовсім не схожа на тата?
– Схожа, Ярино, навіть дуже. Характером насамперед. Тому й прошу: візьми лише добре.
Ярина погодилась і більше не сперечалась. Мама мала рацію.
Життя плило. Ярина закінчила гімназію, вступила в університет на математика. Тоді й зшили легендарну спідницю. В тій самій вона іспити здавала, викладати починала і свого майбутнього чоловіка зустріла. Спідниця стала щасливою. Саме її вдягла на співбесіду що вже було, те було, у джинсах же ж не прийдеш!
На співбесіді чула перешіптування, та зітхнувши згадала мамині слова й випросталася.
– Дівчино, без досвіду, з маленькою дитиною? Де працювали?
– Викладала у ліцеї.
– Чому хочете змінити фах?
– Хочу спробувати щось інше.
Не встигла оговтатись, як запропонували посаду секретаря на випробувальний термін. За дверима вже у відділі кадрів чути було:
– Пані Ганно, навіщо ж ту сіру мишу?
– А Петро Іванович любить мудрих жінок. Побачимо, як піде.
З шефом стосунки склались одразу. Памятає, як Ярина, мружачись, вивчала інструкцію до кавового апарата, а він розсміявся:
– Вперше бачу, щоб читали інструкцію, а не тицяли всі кнопки.
Обовязки були нескладні. Згодом начальник зрозумів, що має справу з педантом Ярина всіх запамятовувала, організовувала зустрічі, тактовно відміняла, домовлялась. Графіки, записи все точ-в-точ. Але її дитина хворіла, і Ярина частенько просила відпускати раніше.
– Ярино, я все розумію, але це вже стало звичкою. Скоро залишусь без секретаря.
– Голова болить? Дати анальгін?
– Саме пройде. Йдіть, звичайно. Але думайте, як вирішити питання з доглядом. Є ж бабусі, няні, родичі.
– У мене нікого нема. Маму втратила, більше нікого.
– Печально… Може, няня?
– Не потягну поки. Але знайду вихід. Вибачте, це моя особиста проблема.
Поїхала в дитсадок, забрала сина Павла. Повертаючись, зайшла в аптеку. Відкрила двері квартири знайома ледь відчинена кватирка, на килимку слід від взуття.
– Вітаю, Настю!
– О, знову…? Настя кинула око на Павлика.
– Знову. Скоро звільнюся вже вдруге за місяць. Думала, в садочку зміцнів…
– Подумаєш! Моя не хворіла рік, а потім як пішло Няня не задумувалась найняти?
– Не на ті ще доходи.
– Няні то зараз розкіш…
Мама, як тебе не вистачає
Вклавши Павлика, напоївши чаєм, Ярина задумалась. Треба щось робити. Чи знайдеться диво?
Теплий вечір, раптом притлумлений стукіт у двері. Ярина здивувалась: дзвінок не спрацьовував. Відкривши, побачила пані Софію Григорівну, сусідку з сусіднього підїзду.
– Яринко, дозволь зайти?
– Ой, проходьте…
– Кухню покажеш? Не треба Павла будити, сон найкращі ліки.
Ярина, ні живе ні мертва сусідка ж так просто ніколи не заходила.
– Слухай, це ж тобі бабуся на годину потрібна?
– Що? Ярина розгубилася.
– Бабуся на годину. Щоб дитинку доглянути. Під час хвороби чи взагалі.
– Дуже потрібно. Але де ж таку взяти?
– А не треба ніде шукати. Я сама прийшла. Возьмеш?
Ярина вагалась. Хіба можна одразу довірити дитину ледь знайомій людині? Та Софія Григорівна тільки відмахнулась:
– Питай що хочеш. А хочеш сама розкажу про себе.
Чашка чаю, вазочка з цукерками. Софія повідала про заводське дитинство, двох синів, онуків. Всі розлетілись родини свої, дитинство онуків вона бачила тільки з вікна.
– От і думаю: хоч би одну дитину дочекатись близько біля себе. А тут Настя й підказала спитай, нащо зволікати. Я й прийшла.
– Я, напевно, згодна, обережно усміхнулась Ярина під кінець оповіді.
– Але подумай до завтра, не квапся, додала Софія. Справжня допомога не терпить поспішних рішень.
Весь вечір Ярина ходила по квартирі. Мамо, ти чуєш, як дивно? Я тільки подумала і на порозі вже відповідь.
Так почалось їхнє співробітництво як казала Софія Григорівна.
– Ми спільники. Ти працюєш, і я працюю. Ти спокійна за дитину, я до пенсії копійку додаю.
Ярина пильно вглядалася, як Софія керує Павликом. Той одразу потягнувся до няні.
– Хворієш? Зараз чай із липою і казочка і все мине! тепло сказала Софія. А малину я принесла. Коли мамі закручуєш, якщо й ти одна, і часу обмаль?
Минуло небагато часу і Павло вже читав, грав у шашки та шахи. Софія водила в басейн і на гуртки:
– Я без тебе би не впоралась, ділилася Ярина з Настею. За що дякувати?
– Та я тут до чого? відмахувалась та. Хіба виросте моя Світлана, й собі Софію переманю!
За два роки Павло пішов у школу, допомога няні потрібна стала рідше, але Софія лишилась ні Ярина, ні Павло вже не уявляли життя без неї.
Після чергового перегляду паперів Тарас Іванович підняв на Ярину очі:
– З вашим дипломом могли б більше, ніж секретарство. Математика ж?
– Так. Але мені тут непогано.
– А мені ні. Мудрого спеціаліста не відпущу! Фірма відправить на перекваліфікацію, а далі знайдемо вам кращу посаду.
Життя стрімко змінювалось. Фінансово стало легше, Павло дорослішав, і Ярина нарешті могла почуватися вільніше.
– Яринко, тішуся за вас! щиро казала пані Софія.
І недарма: їхній зв’язок вже далеко не співпраця, а родина. Одного разу Софія Григорівна не зявилася і Ярина схвилювалась.
– Настю, де вона може бути? Не звітувала нікому
– В лікарні шукала?
– Всюди вже, я ж їй не родичка Діти сказали, що нічого не знають, самі не приїдуть.
Ярина взялася їздити по лікарнях, питала, показувала фото. Нарешті Софію знайшли. Потрапила під автобус, короткочасна втрата памяті.
– Хто ви їй? Дочка? спитав лікар.
– Ярина. Донька, відповіла, не задумуючись.
За тиждень Софію виписали й Ярина забрала її додому. Павлик просив не хвилювати бабусю.
– Мам, вона тепер жити буде з нами?
– Так.
Павло вихвалявся: грав із Софією у шашки, розігрівав обід. Вона кликала його онуком, а Ярину донькою.
Через півроку знову на порозі гість: син Софії, Олексій.
– Дозвольте з мамою побачитися? Я нічого від неї не вимагаю
– Все, що їй належить, можете оформлювати, а от її ні. Вже пізно забирати, вона знайшла дім тут.
– Я зрозумів. Можемо відвідувати?
– Ще б пак, це ж ваша мама. Приїжджайте.
Після прощання Ярина довго дивилась у вікно чомусь знала, що більше Олексій не зявиться. Але це вже не було важливо.
– Павле, став чайник святкуємо!
– Мамо, бабусі можна тортик?
– Треба! Найбільший шматочок. Як казала раніше: Посолодити день. І собі не завадить.
За вікном шуміли тополі, і здавалося, що мама спостерігає, як її Ярина врешті навчилася сердечною відвертості, як, попри всі самотності й темряву з дитинства, дивний сон уже не здається страшним бо в ньому знову пахне малиновим чаєм, а рідні поруч, просто тримають за руку.
