Коли бабуся дізналася, що онук хоче вигнати її з квартири, вона продала її без жалю.
Навіщо брати іпотеку, якщо можна дочекатися, поки бабуся помре, і отримати її житло? Так міркував двоюрідний брат мого чоловіка, Дмитро. У нього дружина Оксана й троє дітей, і вся їхня родина живе в очікуванні спадщини. Вони не хочуть зв’язуватися з кредитами, віддаючи перевагу мріям про день, коли бабусина квартира стане їхньою. Поки що вони живуть у матері Оксани в тісній двокімнатній у Одесі, на узбережжі Чорного моря, і, здається, це їх страшенно бентежить. Дмитро й Оксана все частіше шепочуться, як би швидше «вирішити питання» з бабусею.
А бабуся, Надія Петрівна — справжня перлина. У свої сімдесят п’ять вона сповнена енергії, живе яскраво й не скаржиться на здоров’я. Її будинок у центрі Одеси завжди відкритий для друзів, вона освоїла смартфон, ходить на виставки, відвідує театри, а іноді навіть дозволяє собі легкий флірт на танцях для пенсіонерів. Вона ніби випромінює світло, і її життя — приклад того, як можна насолоджуватися кожним днем. Але для Дмитра й Оксани це не привід для гордості, а причина для роздратування. Вони втомилися чекати.
І ось їхнє терпіння урвалося. Вони вирішили, що Надія Петрівна має переписати квартиру на Дмитра, а сама переїхати до будинку для людей похилого віку. Вони навіть не приховували своїх намірів, стверджуючи, що «бабусі там буде краще». Але Надія Петрівна не з тих, хто здається. Вона рішуче відмовилася, і це розпалило справжній вогонь. Дмитро розлютився, кричав, що вона «егоїстка» й «зобов’язана думати про онуків». Оксана підливала оливи у вогонь, натякаючи, що бабуся «занадто засиділася».
Ми з чоловіком, дізнавшись про це, були в шоці. Надія Петрівна завжди мріяла про подорож до Італії — побачити Колізей, відчути аромат кави, пройтись вузькими вуличками Риму. Ми запропонували їй переїхати до нас, здати її квартиру в оренду й копити на мрію. Вона погодилася, і незабаром її простора трикімнатна квартира в центрі почала приносити дохід. Дмитро й Оксана, дізнавшись про це, влаштували грандіозний скандал. Вони вважали, що квартира за правом їхня, і вимагали, щоб бабуся пустила їх туди жити. Вони навіть звинуватили мого чоловіка, Андрія, у тому, що він «обробив» бабусю заради спадщини. Дмитро дійшов до того, що вимагав віддаeni йому гроші з оренди, називаючи їх «його законною часткою». Ми відповіли, що цього не буде, і точка.
Оксана почала приходити до нас майже щодня. То сама, то з дітьми, то з якимись дурними подарунками. Вона розпитувала, як справи у бабусі, але ми бачили її справжній мотив — вони з Дмитром все ще сподівалися, що Надія Петрівна скоро «піде» і залишить їм спадщину. Їхня жадібність і безсоромність вражали.
Тим часом Надія Петрівна накопичила достатньо грошей і вирушила до Італії. Повернулася вона сяючою, із валізою історій і фотографій. Ми запропонували їй не зупинятися: продати квартиру й продовжити подорожі, а на старість жити з нами в мирі й затишку. Вона задумалася й вирішилася. Її велика квартира пішла за гарну ціну, а на виручені кошти вона придбала маленьку затишну студію на околиці Одеси. Решту вклала у нові пригоди.
Надія Петрівна об’їздила Грецію, Польщу та Чехію. У Чехії, під час екскурсії Прагою, вона познайомилася з австрійцем на ім’я Юрген. Їхній роман був ніби з кіно: у сімдесят п’ять років вона вийшла за нього заміж! Ми з Андрієм прилетіли на весілля до Австрії, і це було неймовірно — бачити, як вона сяє у білій сукні, оточена квітами й посмішками. Надія Петрівна заслужила це щастя. Вона все життя працювала, виховувала дітей, допомагала онукам, а тепер нарешті живе для себе.
Дмитро, дізнавшись про продаж квартири, розлютився. Він вимагав, щоб бабуся віддала йому студію, стверджуючи, що «їй і так вистачить». Як він збирався там розмістити п’ятьох — загадка. Але нас це вже не хвилює. Ми щасливі, що Надія Петрівна знайшла своє місце під сонцем. А Дмитро й Оксана… Їхня історія — нагадування, що близькі іноді показують своє справжнє обличчя, коли справа торкається грошей.
