Людмила Степанівна стояла біля вікна, спостерігаючи, як у дворі грають чужі діти. Дівчинка з косичками нагадала їй онуку Софійку, яку вона не бачила вже півроку. А могла б бачити щодня.
— Людо, чого така сумна? — підійшла сусідка Галина Миколаївна з чашкою чаю в руках. — Знову про онуків згадала?
— Так, усяке в голову лізе, — зітхнула Людмила Степанівна. — Дивлюся на цих малеч і думаю — могла б зараз із Софійкою гуляти, казки їй розказувати.
— Та годі себе мучити. Зробила вибір — тепер живи з ним.
Галина мала рацію. Виправді був вибір. І Людмила його зробила. Тільки наслідки вийшли зовсім не такі, як вона очікувала.
Почалося з того, що захворів чоловік. Серйозно захворів, лікарі одразу сказали — потрібен постійний догляд. Людмила Степанівна кинула роботу, перетворилася на сидку. Півтора року вона не відходила від Степана ані на крок. Годувала з ложки, перевертала, мила, читала вголос газети.
За цей час син Андрій заїжджав разів три, не більше. Усе робота, справи, немає часу. А от молодший син Микола бував часто. Допомагав із ліками, продуктами, грошей підкидав. Дружина його, Марічка, теж була доброю — то борщу принесе, то постирає.
— Мамо, може, тата до лікарні відвеземо? — пропонував Андрій під час чергового візиту. — Там про нього подбають, а ти відпочинеш.
— Як це до лікарні? — обурювалася Людмила Степанівна. — Він же без мене пропаде. Сорок років разом прожили, а тепер кинути?
— Не кинути, а дати йому належний догляд.
— Належний догляд — це вдома, із родиною.
Андрій здіймав плечима й їхав. А Микола продовжував допомагати. Навіть дружину з донькою привозив, щоб дідусь онучку бачив.
Коли Степан помер, Людмила Степанівна залишилася зовсім сама. Квартира здалася їй величезною й пустою. Кожен куток нагадував про чоловіка, кожна річ відгукувалася болем у серці.
— Мамо, переїжджай до нас, — запропонував Микола на поминках. — Нащо тобі самій сидіти?
— Та не знаю, — зніяковіло відповіла вона. — Звикла тут.
— Мамо, у нас тісно, — встряв до розмови Андрій. — У Миколи квартира більша, їм простіше.
— Місце знайдемо, — твердо сказав Микола. — Головне, щоб мама не сама була.
Людмила Степанівна дивилася на синів і думала. Андрій успішний, квартира в нього трьохкімнатна, у хорошому районі. Микола живе скромніше, у двушці на околиці, зарплата менша. Але душа в нього добра, це точно.
— Я подумаю, — сказала вона тоді.
Думала вона довго. Андрій заїжджав рідко, але завжди привозив дорогі продукти, якісь закордонні ліки. Розповідав, як добре їй буде в його районі — і поліклініка поруч, і магазини, і парк для прогулянок.
— Мамо, я ж старший син, — говорив він. — За традицією батьки живуть із старшим.
А Микола просто приходив і допомагав. То люстру почистить, то продукти принесе, то просто посидить, поговорить. Марічка пекла пироги, Софійка дарувала малюнки.
— Бабусю, а коли ти до нас переїдеш? — питала онука, обіймаючи її за шию. — Я тобі свою кімнату покажу. У мене там ляльковий будинок є, разом гратимемо.
— Скоро, донечко, скоро, — відповідала Людмила Степанівна, а сама все не могла наважитися.
Рішення прийшло несподівано. Андрій завітав, але не один, а з дружиною Тетяною. Вони сіли на кухні, і Тетяна почала розповідати, як чудово їм усім жити разом.
— Людмило Степанівно, ви ж розумієте, що Андрій зможе вам забезпечити кращий догляд, — говорила вона, напружено посміхаючись. — У нас і кімната для вас буде окрема, і харчування гарне. А в Миколи що? Тіснитися втрьох у двушці?
— Ми не тіснимося, — заперечила Людмила Степанівна. — У них дуже затишно.
— Та що ви, що ви. Звичайно, люди хороші, не сперечаюся. Але можливості різні. Ось дивіться, — Тетяна дістала з сумки якийсь папірець, — я вже знайшла вам кардіолога. Приватного, найкращого у місті. Андрій готовий оплачувати.
Людмила Степанівна взяла листок, де було написано прізвище лікаря та телефон.
— А Микола зі своєю зарплатою такого лікаря не потягне, — продовжувала Тетяна. — Це ж двадцять тисяч за візит.
— Скільки? — здивувалася Людмила Степанівна.
— Звичайно. Якісне лікування дешево не коштує. І потім, подумайте про майбутнє. Раптом щось станеться. Андрій завжди допоможе, у нього є засоби.
Андрій мовчав, лише час від часу кивав на слова дружини.
— І ще, — додала Тетяна, — ми ж не чужі люди. Розумію, із Марічкою у вас гарні стосунки, але все ж… Де гарантія, що завтра вони не посваряться із Миколою? Розлучення трапиться, і що тоді? А ми з Андрієм двадцять років разом, сім’я міцна.
Після їхнього від’їзду Людмила Степанівна довго сидіІ тепер, стоячи біля вікна, вона зрозуміла, що щастя — це не дощі, а теплі руки родини, які вона одного разу відштовхнула.
