Посадку вже оголосили, і Віктор вийшов на перон. Після тижневого відрядження він повертався додому. Зайшовши у плацкартний вагон, знайшов своє нижнє місце. Поки влаштовувався, почув, як хтось важко дихаючи йде вагоном. Обернувся: літня жінка із сумкою на коліщатках, яка більше скидалася на рюкзак, в осінньому пальті та квітчастій хустці стояла навпроти, намагаючись віддихатися.
«Ну все, — подумав Віктор, — зараз бабуся буде випрошувати нижнє місце».
— Глянь-но, синку, у мене наче нижнє, — віддихавшись, мовила пасажирка.
Місце і справді виявилося нижнім. Вона заметушилася, розкладаючи речі. Віктор помітив, що сусідці за сімдесят. «Треба ж, — подумав він, — і в такому віці їздять, чого вдома не сидиться…».
Жінка нарешті сіла на свою полицю, покірно склавши руки на колінах, мов учениця. У вагон заходили пасажири, але на верхні місця їхнього відсіку ніхто не сів, і Віктор уже змирився, що доведеться їхати з літньою попутницею, з якою й не поговориш.
Потяг рушив. Невдовзі з’явилася провідниця — принесла постіль. Жінка одразу почала поратися з нею, акуратно розстеляючи та заправляючи. Потім знову сіла і перша заговорила:
— Не звикла я до такої постелі. Вдома ж у мене ліжко м’яке, а тут доведеться боки пом’яти. З молодості не їздила, уже й не сподівалася, що поїду.
Віктор кивнув і мовчав.
— Мене Одарка Степанівна звати… а вас як величати?
— Віктор.
— А по батькові?
— Матвійович. Можна просто Віктор.
— Ну так, можна. Ти ще молодий, можна й по імені. У гості їдеш?
— Чому ж у гості? — здивувався Віктор. — З відрядження додому.
— Отак! Додому — це добре. А я оце з дому на старості літ. — Жінка раптом замовкла й почала дивитися у вікно. Вікторові здалося, що в її очах з’явилися сльози, хоч вона й не плаче. Йому стало соромно, що він так непривітно поставився до поважної сусідки.
— А ви теж додому чи з дому? — вирішив згладити свою холодність Віктор.
— З дому, синку, з дому, — відповіла Одарка Степанівна. — Оце й незвично. Їхати тут трохи більше доби, а якось тривожно в дорозі.
— А до кого їдете?
— До доньки їду, — жінка витягнула з кишені хустинку й витерла набіглу сльозу.
— То радіти треба, а ви плачете.
— А я й радію. П’ять років з донькою не бачилася, уже думала, що й не побачу.
— Загубилися, чи що?
— Загубилися, синку, з власної волі. Характери наші спокою в молоді роки не давали, гординя заважала мирно жити, от і не бачилися стільки років. Щойно донька підросла — перестали ми ладнати. Я її без батька ростила, усяке в нас бувало: часто сварилися. Вона перший раз заміж вийшла мені наперекір, але життя не склалося. Я ж не підтримала добрим словом, докоряла їй… так і скандалили все життя. Вона й внучку проти мене налаштувала, усе мені поперек робила. А п’ять років тому продала квартиру, поїхала й не сказала куди. Я й у міліцію, ну чи як вона тепер зветься — у поліцію, ходила, довідки наводила. Переживала, вона ж із внучкою поїхала.
Потім озвалася, написала, що в неї все добре, що заміж вийшла, але щоб я її не шукала й не приїжджала ніколи. І з тим тягарем я й жила всі ці роки. За цей час зрозуміла, що я теж була не права. Хай вона мене не слухала, хай ображалася, але вона ж мені рідна донька…
А торік лист прийшов від Орисі — доньку мою так звати. Написала, де живе, що вже давно розлучилася, що сама бабусею стала, і питала про моє здоров’я. Я плакала всю ніч, а потім написала їй, що життя мені без них немає. Відтак поговорили ми телефоном і зрозуміли, що винні обидві.
У внучки дитина народилася, отже, у мене правнук. Орися їй у всьому допомагає, до того ж робота в неї, вирватися не може… Мене от покликала. Ну а мені що? Хату замкнула, ключ сусідці дала, щоб за домівкою доглядала та протоплювала, якщо похолодає. А сама валізу зібрала — і зважилася поїхати до доньки в гості. А то невідомо, скільки мені ще відпущено, побачитися хочеться…
Віктор мовчав. Він думав про свою матір, яку навідував рідко. Мати живе в селі, там же й старша сестра Віктора. Він завжди вважав, що сестра догляне матір. А зараз, після розповіді попутниці, заболіло в грудях, накотилася туга: адже він син, мати сумує за ним, хоче частіше його бачити.
Віктор усю дорогу говорив з Одаркою Степанівною — час пролетів непомітно. Він допоміг сусідці вийти з вагона й помітив, що назустріч їм іде миловидна жінка, тривожно вдивляючись у їхній бік. Віктор відійшов. Дві рідні людини зустрілися поглядом, обійнялися й довго не могли відірватися одна від одної. Обидві плакали. Зустріч двох жінок була така зворушлива, що Віктор не мав сумніву: у них усе буде добре. Тепер уже точно добре.
Він відійшов убік — хотілося якось вгамувати хвилювання, що накотило. І взагалі, багато чого стало зрозуміло після цієї зустрічі. Віктор дістав мобільний і набрав номер матері. Чомусь просто захотілося сказати:
— Мамо, я приїхав, я на місці, на вихідних чекай мене в гості.
Життя не таке вже й довге. Гордість минає, а рідні залишаються. Тож не відкладайте дзвінка і не чекайте п’яти років, щоб обійняти найрідніших. Можливо, саме зараз вони чекають на вас.
