Бабцю Аллізо! крикнув Матвій, Хто вам дозволив тримати вовка тут, у нашому селі?
Алліза Степанівна з розпачем залилася слізьми, щойно побачила, як прогнивший паркан остаточно розвалився. Скільки вона вже разів латала його старими дошками, правила гнилі стовпчики, надіючись, що огорожа протримається бодай до тих пір, доки вона назбирає трохи гривень із своєї крихітної пенсії. Та все марно паркан упав.
Вже десять довгих років після смерті чоловіка, Захара Андрійовича, бабця Алліза сама поралася з господарством. Захар мав легкі, роботящі руки. Поки він був живий, жінка ні про що не турбувалась чоловік і тесля, і слюсар, і садівник, до всього мастак. У селі його поважали неабияк за щедру натуру і працелюбство. Вдвох вони прожили сорок років у любові лише дня не вистачило для ювілею. По двору панувала охайність, на грядках урожай, а худоба завжди доглянута. Усе це було плодом їхньої спільної праці.
Мали вони одного сина Єлисея, своє щастя і гордість. Єлисей із дитинства був наполегливим, ніколи не ухилявся від роботи. Коли мама верталася з ферми, змучена, син вже наносив дров, приносив воду, стелив постіль і поїв корову.
Коли Захар повертався додому, він змивав руки, сідав на лавку й докурював цигарку, поки Алліза готувала вечерю. За столом збиралася вся родина про новини, про дрібні радості та турботи. Такими вони були простими, щасливими.
Час летів, лишаючи після себе лише спогади. Єлисей виріс, виїхав у велике місто на навчання, а потім одружився з міською дівчиною Ярославою. Оселилися у Києві. Спершу син навідувався з відпусткою, а тоді Ярослава вмовила його подорожувати й відпочивати закордоном. Так і стало щороку виїзди, а додому все рідше.
Де він так уморився, наш Єлисейко? Ярослава йому голову закрутила Для чого ті мандри? бурчав Захар.
Батько сумував, мати журилася. Єдине, що лишалося, чекати листа. Але навесні Захар тяжко занедужав. Він слабшав, їжі не торкався й марнів. Лікарі прописували ліки, але потім просто відправили його доживати. Прийшла весна, сад зацвів, і з лісу співом залилися солов’ї А Захар тихо відійшов у засвіти.
Єлисей встиг тільки на похорон, плакав і не міг пробачити собі, що не побачив батька живим. Тиждень побув у рідній хаті, а потім назад у столицю. За десять років тричі написав матері.
Бабця Алліза залишилася на самоті. Худобу продала сусідам.
Навіщо їй тепер корова? Буренка довго тулилась до хвіртки, слухаючи, як господиня голосить. В кімнаті, далеко від усіх, бабця плакала й згадувала кращі часи.
Без чоловічої руки господарка занепадала. То дах протече, то ганок провалиться, то хата підцупить воду Алліза робила усе, що могла. З плодючої пенсії відкладала на майстрів, іноді справлялася сама бо виросла в селі, все знала.
Так вона жила, ледве доживаючи від пенсії до пенсії, коли настигла нова біда різко погіршився зір, хоча раніше нічого не було. Пішла у сільську крамницю, ледве розібрала цінники на цукор та сіль. Через кілька місяців уже майже не бачила навіть табличку на магазині.
Медсестра, Олеся, приїхала на велосипеді, поглянула і закликала:
Аллізо Степанівно, не хочете сліпнути? Вам зроблять операцію і світ повернеться!
Бабця боялась хірургії, відмовилася їхати. Через рік майже повністю осліпла, але не дуже переймалася тим.
Нащо мені те світло? Телевізор лише слухаю, диктор новини читає все одно все зрозуміло. А хатнє вже роблю по памяті.
Та іноді була й тривога. В селі побільшало нетямущих людей, злодії нишпорили у порожніх хатах, виносили все. Алліза журилася, що у неї немає доброго собаки, грізного, як треба щоб відлякував непроханих гостей.
Вона спитала мисливця Мирона:
То не знаєш, може єгер має цуценят? Мені б одне, найменше. Я б виростила
Мирон, мисливець з сусіднього хутора, зиркнув здивовано:
Бабцю Аллізо, нащо вам лайка? Їм ліс потрібний. Я можу з міста привезти породистого вівчарку.
Дорого, певно, така собака?
Не дорожче, ніж здоров’я, бабцю.
Ну… Привези.
Алліза перерахувала свої заощадження в гривнях. Вирішила, що вистачить на пса. Та Мирон, ненадійний чоловік, постійно відкладав справу. Бабця сварила його за порожні обіцянки, але десь в душі шкодувала адже він лишився сиротою, сам, без сім’ї й без дітей, горілка за подружку.
Вік Мирона був як у сина Єлисея. У село перебрався, місто не для нього. Полювання його пристрасті. По закінченню сезону блукав по дворах, лагодив техніку, копав городи. Гроші, що заробляв, миттю витрачав у шинку.
Після гулянок тиждень лежав у лісі, хворів і мучився. За кілька днів повертався в село з грибами, рибою, ягодами, шишками продавав за безцінь і знову гуляв. Та для бабці завжди був охайний допомагав з городом, лагодив все, що просила. Коли паркан звалився, знову взяла до роботи Мирона.
З собакою треба зачекати, зітхнула Алліза. Грошей обмаль, треба ще Миронові за роботу паркану заплатити.
Мирон прийшов з рюкзаком, у якому щось вовтузилось. Усміхаючись, покликав бабцю:
Давайте, гляньте, кого вам приніс! відкрив рюкзак.
Алліза підійшла, торкнулася пухнастої голівки.
Цуценя? Семене, ти таки привіз пса?
Найкращого це повністю незрівнянний вівчар, бабцю.
Цуценя запищало й забилося в рюкзаку. Алліза занепокоїлась:
А грошей мені вистачить лише на паркан, не більше!
Не понесу ж назад! Ти знаєш, скільки тисяч гривень я виклав за нього?
Що робити? Довелося бабці бігти до магазину, де продавчиня позичила їй пляшок горілки та записала до боргової книжки.
До вечора Мирон закінчив паркан. Бабця Алліза накормила його борщем з пампушками, налляла чарку, а пяний веселун заходився міркувати за столом, показуючи на цуценя, що згорнулося клубком біля печі.
Годувати двічі на день. Ланцюг купи міцний! Виросте буде як вол. Я знаюся на псах.
Так у хаті Аллізи оселився новий мешканець Барбос. Старенька полюбила щеня, а він відповідав їй безмежною відданістю. З кожним разом, як бабуся виходила у двір, Барбос радісно стрибав, облизував руки. Лише одне турбувало собака виріс величезним, але не вмів гавкати. Це розчаровувало Аллізу.
Ох ти ж, Мироне, шахраю! Продати негодящого пса…
Та позбутися доброго створіння не могла. Не гавкає і добре. Сусідські собаки навіть боялися погавкати, глянувши на Барбоса, що виріс до пояса бабусі.
Одного дня, коли мисливець Матвій прийшов по сіль та сірники на зиму, побачив Барбоса перед хатою Аллізи.
Бабцю Аллізо! закричав Матвій, Хто вам дозволив вовка тримати в селі?!
Алліза приголомшено приклала руки до грудей.
Прости мене, Боже! Як же я недолуга! Мирон мене обдурив казав, що чистокровна вівчарка…
Матвій серйозно порадив:
Випускайте його в ліс, не тягніть біди
Очі Аллізи затуманилися сльозами. Як боляче було прощатися з улюбленцем! Добрий, лагідний, хоч і вовк. Останнім часом Барбос неспокійний, ланцюг рвав, волі прагнув. Люди в селі дивились із острахом. Вибору не було.
Матвій відвіз Барбоса в ліс. Вовк махнув хвостом і зник між деревами. Більше його ніхто не бачив.
Алліза журила, проклинала підступного Мирона. А той сам шкодував мав добрі наміри. Якось, блукаючи лісом, натрапив на ведмежі сліди. Почув писк не ведмежий. В кущах знайшов нору, біля якої лежала загризена вовчиця та її малята. Вижив один, що сховався у норі, сирітку забрав із собою. Думав, вовк підросте піде в ліс, а сам знайде бабці справжнього пса. Але все зіпсував Матвій.
Кілька днів Мирон блукав біля хати Аллізи, не наважувався зайти. На дворі хурделило. Бабця топила піч, щоб не замерзнути.
Раптом, уночі, хтось постукав у двері. Алліза відчинила на порозі стояв чоловік.
Добрий вечір, бабцю. Допустіть переночувати? Я заблукав, ішов до сусіднього села.
Як звати тебе, милий? Я зле бачу
Богдан.
В нашому селі Богданів немає
Я ж не тут жив, тільки-но купив хату. Машина застрягла, пішки йду, хурделиця застала.
То ти купив хату покійного Іванича?
Саме він.
Алліза запросила незнайомця до хати, поставила чайник. Не помітила, як він жадібно оглядали стареньку шафу, де зберігали коштовності та гривні.
Коли бабця заклопоталася біля плити, гість почав нишпорити. Алліза почула скрип дверцят.
Що ти там шукаєш, Богдане?
Та от же реформа була! Поможу позбутись старих гривень.
Брехня! Ніякої реформи немає. Хто ти?!
Богдан вихопив ніж.
Мовчи, бабцю, витягуй гроші, золото усе, що є!
Аллізу охопив жах. Злочинець! Все вирішено Та зненацька двері розчахнулися, в хату влетів величезний вовк Барбос. Стрибнув на злодія, той закричав, але товстий шарф врятував від укусів. Грабіжник поранив вовка ножем, Барбос одскочив, а злодій втік.
У той момент Мирон якраз йшов до хати вибачатися. Побачив, як хтось з ножем тікав від дому, кинувся до бабці. В хаті закривавлений Барбос лежить на підлозі. Усе зрозумів, побіг до дільничного.
Грабіжника спіймали та запроторили за ґрати.
Барбос став героєм села. Люди носили йому смачний хліб, провідували. Вовка більше не прив’язували, він був вільний. Але завжди повертався додому, до бабці, приходив разом з Мироном після мисливських походів.
Якось вони побачили біля хати чорний «Лексус», хтось сік дрова. Це був син Єлисей. Бабуся кинулася обіймати.
Ввечері всі сиділи за столом. Алліза сяяла. Єлисей впросив поїхати до Києва на операцію повернути зір.
Треба, то треба зітхнула бабця. Влітку онука побачу! Мироне, приглянь за хатою і Барбосом, гаразд?
Мирон кивнув. Барбос, задоволений, ліг біля печі. Його місце буле там, поруч із друзями.
Щоб не пропустити нові історії, підписуйтеся на сторінку, залишайте ваші думки і емоції у коментарях, підтримуйте вподобайками!
