Я ніколи не думала, що доживу до того часу, коли стану зайвою у своїй родині. Все своє життя я прожила, дбаючи про когось. Коли була малою змушена була няньчитися з молодшою сестрою. Коли пішла навчатися, злягла мати, батько запив, тоді вся сім’я трималася на мені. Сестра переїхала жити за кордон, вона рідко приїжджає в гості. Коли батьків не стало я почувалася себе дуже самотньою. Тоді в моєму житті з’явився Василь.
Це було кохання з першого погляду. Досить швидко ми побралися, жили у квартирі, що дісталася мені в спадок від мами й тата. Сестра від своїх прав на помешкання відмовилася на мою користь, за що я їй буду вдячна до віку. З дітьми ми не забралися. Першим народився син, згодом донечка.
Ми з Васею невтомно працювали, відмовляли собі в багатьох речах, щоб діти мали все необхідне й навіть більше. Виховували ми своїх нащадків у любові та турботі й, на жаль, дозволяли багато зайвого. Це я вже тепер зрозуміла.
Донечка рано вискочила заміж й переїхала жити у столицю. Син залишився біля нас поки навчався. Згодом зустрів хорошу дівчину й одружився. Весілля ми робили власним коштом, адже батьки невістки неспроможні були заплатити навіть за своїх гостей.
Вася взяв кредит, віддавали ми його довго. Чоловік не дожив до того часу, коли син порадував нас першим онуком. Інсульт забрав його у мене досить швидко. Я працювала на роботі скільки дозволяло здоров’я. Майже всю зарплатню віддавала синові, щоб йому було легше підіймати на ноги мого онука Кирила.
Коли хлопець виріс й зустрів дівчину я вже була на пенсії. На старість років я прийняла таку позицію, що хочу пожити для себе. Я достатньо уваги та часу приділила і своїм дітям й навіть онукам, тож тепер маю право відпочити. От тільки моя рідня вирішила інакше.
Кирило заявився до мене зі своєю нареченою й заявив, що вони житимуть зі мною.
-Бабусю, я не маю змоги платити такі божевільні гроші за оренду квартири, а жити з батьком не хочу. Ти ж знаєш, який у нього противний характер. Ми з Нікою поживемо з тобою. А що? Квартира велика, ти вільна від роботи, тож зможеш бавити нашу дитину, якщо звісно, доживеш до того часу. Ми поки не плануємо ставати батьками.
У моїй голові ще рак покрутилася фраза онука: «Якщо звісно доживеш до того часу». Ось я стою перед ним, жива та здорова, а він уже мене списує й скоріш за все думає, як навести свої порядки у моїй квартирі. З Кирилом я не панькалася, виставила онука за двері з його торбами й сказала, щоб повертався, коли я вже точно простягну ноги, а поки що мені нахлібники не потрібні.
