Батьки мою квартиру, мені орендовану? Ні, люба, тобі оренда, а мені свобода!
А тут би стелаж від нашої стіни вст… мрійливо протягнула Марина Олексіївна, оглядаючи вітальню. Тільки крісло треба прибрати, воно й так незручне. Куди його підкинеш, Олеля?
Олена моргнула. Вона лише потім зрозуміла, що ця жінка не дизайнерка з телешоу, а її свекруха. І що «тут» це її, Олелин, квартира, куплена на її гроші. За двадцять вісім років заощаджень, фрілансу, безлічі проєктів, економії на каві та на собі.
Напевно, на голову надену, повільно відповіла вона, піднімаючись з дивану. Я не зрозуміла. Ви що, переїжджаєте?
Ну, ми лише обговорюємо, посміхнулася Марина Олексіївна, у голосі більше перемоги, ніж тепла. Я з татом Денисом просто подивились. А що? Простора квартира, дизайнерський ремонт. На оренді нам незручно, а у Петра після тієї його дурної аварії борги не розплатитися. І ти розумієш сімя є сімєю.
Слово «сімя» сказала свекруха, ніби Олеля автоматично не входила до цього кола.
Ти ж розумна, Олелька, у тебе є дохід, ти не пропадеш. А ми старенькі Де нам шукати орендовані кути?
Вам же по шістдесят пять, відмірно зауважила Олена. Це вже не пенсіонери, це активне довголіття. Ви кросворди розвязуєте, на дачі їдете. А що до моєї квартири?
Марина Олексіївна підсипала губу, обурено стискаючи рот, і діставала своє коронне зброя.
Я, між іншим, тобі такого чоловіка народила. І, якщо чесно, саме він підтримував, коли ти по лікарням ходила зі своєю анемією. А тепер, коли його брат у біді, ти повертаєшся спиною?
Коли його брат вдерся в стовп машині мого батька з чужою дружиною на пасажирському сидінні, Олена важко стримала голос, мені чомусь ніхто не дзвонив, чи варто нам до вас переїжджати, поки Петр залізає в свої моральні та кредитні рани.
Олесь, підхопив голос Денис, раніше сидівши на кухні, роблячи вигляд, що зайнятий справами. Ми ж лише обговорюємо. Батьки не претендують.
Олена підходила до дверей і тихо сказала:
Поки ви обговорюєте я живу. У своїй квартирі. Ту, яку ви, схоже, хочете перетворити на гуртожиток імені великомученика Петра. Не вийде.
Тільки б не закричати, подумала вона, видихнула і пішла в спальню.
Вона і Денис не говорили три дні. Тобто, як не говорили він підходив, казав щось типу: «Щось приніс з магазину?» або «Не забула, що в суботу у мами День народження?». Вона кивала мовчки або вдавала, що не чує. У квартирі висіла вязка, липка тиша. Не та спокійна, а та, в якій у кожній стіні ховаються образи.
У суботу сталося все.
Олеля, Денис дивився у вікно, ніби хотів стрибнути. Я розумію, що тобі важко. Але у батьків немає іншого виходу. Кредит навісили на батька. Квартиру вже виставили. Через місяць будуть на вулиці. А ти
Я що?
Ти ж сильна, знайдеш, куди діла. Ми можемо на пару місяців в оренду. А потім щось придумаємо.
Вона хотіла спочатку ударити його сковородою, потім обійняти. Зрештою запитала:
Тобто я маю залишити свій дім, бо твої батьки знову не справляються зі своїми дітьми?
Це не так. Ми просто у тебе більше можливостей.
У мене більше розуму. Я його не розмальовувала по бабам у чужих машинах, як твій брат. І не дозволяла дружині оселитися без згоди власника, злобно усміхнулася Олена. Знаєш, Денисе, хочеш, підкажу, як краще?
Як?
Збери речі. І йди з ними.
Він застиг. Перший раз за весь час їх спільного життя. І вона побачила в його обличчі не чоловіка, не захисника, а лише тінь.
Я не підемо, видихнув він. Це теж мій дім.
Куплений на мої гроші.
Але ж ми сімя, Олелька. Хіба сімя це не про жертви?
Жертви коли тебе просять, а не коли ставлять перед фактом. Знаєш, у чому різниця між жертвою і дурою? У першої є вибір.
Вона не кричала, не плакала. Просто діставала валізу його валізу і ставила в коридор.
Ти можеш йти куди завгодно. Орендувати студію, жити у мами. Навіть у брата на голові спати. А це мій дім. І він залишається моїм. Ти і твоя велика мати з її комодом можете забути, як сюди дістатися.
Він вийшов без речей, очі як у побитого собаки. На прощання сказав:
Ти ще пожалієш. Ніхто не живе сам вічно.
А вона дивилася йому в слід і думала: я не одна. Я з собою. А ти сам не знаєш, з ким ти.
Вечором подзвонили в двері. Олена відчинила на порозі стояла Світлана.
Ти що така? подружа вліпилася, обійнявши її однією рукою. Ти ж минулого тижня казала: «Світусю, він не такий вже й поганий». А тепер?
Олена підняла келих, наливши собі вино.
А тепер він як його мати з комодом і планами на мою спальню.
Світлана розсміялася.
Ти ж знала, що у нього мати фурія. Навіщо ти з ним звязалась?
Він здавався розумним.
Здавався ключове слово. Олелька, можливо, полетимо на південь? Тепер у тебе примусовий відпуск.
Знаєш, я ніде не поїду. Сидітиму тут, у своїй квартирі, з келихом. Коли прийде його комод викину його з балкона. Особисто. З третього поверху.
Світлана засміялася, потім мовчала.
А якщо він повернеться?
Олена подивилася на вино, повільно перегортала в голові тиждень.
Тоді я куплю дриль і пробю кодовий замок, який знає лише я.
У суботу, рівно о десятій ранку, коли Олена лише поставила чайник і налаштовувалась на день без чоловіків, родичів і їхніх меблевих фантазій, подзвонили в двері.
Курєр з «Новус», напевно, подумала вона, згадуючи блендер.
Відчинила і застигла. На порозі стояла Марина Олексіївна з валізою. За її спиною мерехтів Павло брат Дениса, худий у спортивках, обличчям, що одночасно виражало страждання і надію на халяву. Поруч їх батько, Павло Петрович, невисокий, лисіючий, виглядом пенсіонер, який втомився ще в 1987 році.
Доброго ранку, сказала свекруха, ніби домовилися про чай. Ми не довго. Лише на пару місяців. Поки квартира продається.
Олена нічого не відповіла, бо слів не залишилося.
Олелько, втрутився Павло Петрович, вибачте, ситуація не в нашій владі. Ми з тіткою вашою свекрухою домовилися, вона нас пустить, але зараз ремонт. А Денис казав, ти не проти, щоб ми пожили тут.
Денис? нарешті знайшла слова Олена. Казав? Це він сказав до чи після того, як я виставила його за двері?
Ви посварилися? засмучено спитала Марина Олексіївна, вже переступаючи поріг. Ми лише мирно хочемо вирішити. Оле, не ображайся. Ми свої люди.
Свої люди в чужій квартирі пронеслося в голові.
Павло тим часом тягнув валізу. Від нього пахло сигаретами і вчорашнім запахом автосервісу.
Павлик, не тяни через поріг, вигукнула Марина Олексіївна. Погана примета.
Примета коли вас в квартиру впускають, а не коли ви її захоплюєте, тихо сказала Олена, але ніхто не слухав.
Вони зайшли, розташувалися. Павло плюхнувся на диван, підняв ноги на кавовий столик. Павло Петрович обережно оглянув балкон і спитав:
Тут можна курити?
Тут можна мовчати, відрізала Олена. І швидко йти.
Свекруха вже влаштувалася на кухні. Вийняла з сумки банку домашніх солоних огірків, пакет гречки й форми для випічки.
Ось, привезла трохи з дому, щоб вам не бігати. Жити разом треба по-людськи. Я люблю порядок. І, між іншим, у мене легка рука. Все росте!
Це ви про картоплю в ванній? не втрималася Олена. Або про кактус у каструлі? Я памятаю.
Олено, без сарказму. Зараз всім важко. Але ви з Денисом повинні триматися разом. Я мати. Мені не байдуже.
Вам було байдуже, коли по неділях навязували борщ, хоча я просила не приходити. Вам було байдуже, коли пропонували змінити роботу, бо «у вчителів стабільність». І вам точно не байдуже, коли приїхали в мій дім без попередження, з валізами. Це називається вторгненням, Марина Олексіївна. У війну з вами граєте?
Тоді втрутився Павло:
Олено, ти ж знаєш Нам поки ніде. Брат казав, ти людина з розумінням.
Брат помилявся. І ти теж.
Олена дістає телефон і набирає Дениса. Він відповідає на третій дзвінок.
Привіт. Я зараз не можу, нараду
Зрозуміло. Нарада. У мене тут ваша сімя з валізами. І ваш брат, і ваша мати, і ваш батько. Ви сказали, що я не проти?
Пауза. Довга. Тиша розтягувалась, як жувальна гумка на підошві.
Я думав, ви домовитесь. Ти ж не жорстока. У тебе велике серце
Так. А тепер там велика дірка. Все. Ти вільний. Від мене і від цієї квартири. Щастя в новому місці. Тільки не забудь у твоєї мами легка рука. Особливо на господарські полиці.
І повисила.
До вечора Марина Олексіївна осіла.
Олено, ми подумали. Можемо в спальні пожити? А ти в залі?
Ні.
Ти одна, а нас трьох.
Саме. Трьох на одну це саме те, чого я чекала все життя. Але ні.
Ти надто егоїстична, сказала вона. Жінці важливо бути мякою.
А чоловікові знімати житло, якщо він дорослий. Або одружитися з жінкою, у якої квартира, як мій чоловік.
Ти перестаралась, огризнула свекруха. У твоєму віці люди не живуть самі.
А ви у своєму віці живете за чужий рахунок. Смішно, правда?
У понеділок вранці Олена поїхала на роботу з єдиною думкою: вигнати їх усіх, доки не запізно. І тоді сталося диво.
На рецепції зупинила її охоронниця Ніна Іванівна.
Оле, до тебе підходив хлопець. Сказав, що з житлової комісії. Хотів номер телефону. Я не дала.
З якої комісії?
Не знаю, та й сам привабливий. З рюкзачком. А в рюкзаку комодик! Пластмасовий! Уявляєш?
Олена спершу не зрозуміла, потім зрозуміла. Комод. Пластмасовий. Марина Олексіївна. Це був знак.
Того ж вечора вона підійшла до сусідки знизу Ольги ПОльга Петрівна, піднявши брову, мовила: «Тепер у цьому будинку залишилася лише ваша воля і порожня шафа, а справжнє примирення це ваш спокій».
