Батьківська любов.
Діти то квіти життя, часто казала мама. А тато жартома додавав:
На могилі своїх батьків, натякаючи на бешкетництва малечі й постійний гамір у домі.
Леся видихнула втомлено, але щасливо, саджаючи малюків до таксі. Соломійці чотири, Назарчику лише півтора. Вони чудово провели час у бабусі й дідуся у Львові: із печивом, обіймами, казками й дозволеними “трішки більше, ніж вдома” радощами.
Леся й сама була по-справжньому щаслива цією поїздкою. Батьки, сестри, племінники рідна оселя приймає без питань і вимог. Мамин борщ із пампушками, від якого ніколи не відмовишся. Ялинка з мерехтливими гірляндами й крихкими, зворушливо-старими іграшками. Татові тости довгі, зате дуже щирі. Мамині подарунки завжди необхідні, з душевною турботою.
На мить Лесі здалося, що вона знову маленька. Хотілося просто сказати:
«Мамцю, татусю, дякую, що ви є!»
Цього року Леся із Юрієм вирішили зробити батькам особливий сюрприз. Не з обов’язку, а з вдячності. За щасливе дитинство. За любов, якою було наповнене її життя та життя сестер. За довіру до Юрія, якого батьки прийняли як рідного і віддали за нього найдорожче свою Лесю. За підтримку, віру, добрі слова на кожному важливому кроці.
Я завжди мріяв подарувати татові авто, якось зізнався Юрій тихенько. Але мого вже немає серед нас…
Він важко зітхнув, а потім рішуче додав:
Зате твоєму обов’язково подаруємо!
Леся лише усміхнулась у відповідь, споглядаючи чоловіка з тією самою великою любовю, у якій стільки вдячності й надії на майбутнє.
Як домовлялися, Леся з дітьми приїхала до батьків. У руках прозорі бокси з домашнім олів’є, запеченою бужениною, солодкими пляциндами: усе своє, обережно приготоване.
Назарчик врочисто подав бабусі пишний букет хризантем такий великий, що ледве не схилив малюка набік. Леся обійняла тата, поцілувала і вдихнула аромат, від якого завше ставало спокійно.
А де ж Юрчик? Чому без нього? занепокоїлися батьки.
У цю мить задзвонив телефон.
Це він, посміхнулась Леся. Трішки затримується, просив розпочинати без нього.
Малеча вже мчить в кімнату. Під високою ялинкою гори пакунків та коробочок із написами для кого саме той чи інший подарунок «Дід Мороз» приніс цього року.
У Соломійки, звісно, найбільше всього. У першій коробці чарівна карета Попелюшки. В другій пара казкових білих коней із золотими гривами, навіть туфельки «кришталеві» для маленької принцеси. А ще легке блискуче плаття з фатиновою спідницею, рукавички, обшиті намистинками, прикраси, дзеркальце, дитяча косметика, набори для малювання, книжки…
Назарчику дісталася здорова коробка з багаторівневою парковкою: машинки піднімаються ліфтом угору й зїжджають донизу по спіралі. Ще були: великий динозавр із сяючими очима, лук зі стрілами, сухий басейн та торба кольорових кульок, космічний бластер з мерехтінням. І, звісно, купа розмальовок, олівців і блискучих фломастерів.
Про Лесю не забули! У маленькій коробочці з бантиком золоті сережки із камінцями, що іскрилися у вогнях ялинки. А на столі улюблений торт Лесі “Мурашник”: з горішками, родзинками, цукатами й шоколадною крихтою. Саме такий, як у дитинстві.
Під ялинкою окремо чекали на Юрія пакунки: навіть відкривати заборонено до його приходу.
Леся з дітьми обняли рідних і вручили свої гостинці: мамі флакон справжніх французьких парфумів, татові срібний браслет з мальованим орнаментом. Соломійка серйозно подарувала портрет дідуся з бабусею зворушливий, кумедний, схожий на фото з розділу їх шукає поліція, та такий люблячий, що всі не стримали усмішок.
А головний сюрприз ще попереду!
Через півгодини, після перших тостів, коли всі трошки відхололи й розглядали подарунки, Леся одягла сережки. Вони заграли у вухах, підсилюючи її сяючий погляд.
Соломійка уважно глянула й несподівано запитала:
Мамо, ти вдягнула ті сережки, щоб я сказала, яка ти гарна?
Так, саме задля цього, чесно відповіла Леся.
Ти дуже гарна! по-дорослому сказала Соломійка. І я! І тато! І навіть Назарчик! усі знову розсміялись.
А де ж наш улюблений зять? Йому вже час з’явитися!
І тут він зявляється. Моргає світло фар, відкриваються ворота й на подвіря, весело сигналячи, вїжджає велика біла машина, аж блищить новизною.
Всі висипали у двір голосно, з радістю, хоч і трішки мерзлякувато.
Біля воріт вона. Свіжа, блискуча автівка із кульками на дзеркалах і капоті.
Юрій вийшов з-за керма, не промовляючи зайвого. Підійшов до Лесиного тата й простягнув ключі.
Це для вас… Від щирого серця.
І міцно його обійняв без фальші, від усього серця. Тато на мить остовпів, розгублено посміхнувся.
Що ви надумали, діти Це ж надто… слова плутались, він боявся вголос повірити.
Його вже посадили за кермо, обережно, з любовю. Рука лягла на кермо, погляд ковзнув по сучасній панелі світиться, як для космосу! Новий салон пахне шкірою й майбутніми поїздками.
Тато витер очі ті, які рідко бачили сльози.
Оце ви даєте лише й зумів вимовити. Потім обійняв усіх по колу: Лесю, Юрія, онуків, дружину.
Свято вдалося.
Ці два дні наповнили радістю всі серця: дитячі й дорослі. Але час плине швидко пора по домівках.
Зранку Юрій поїхав на роботу. Тесть повіз його новою машиною, впевнено, радісно, наче скинув зайві роки й клопоти. Леся дивилась вслід і усміхалась подарунок пішов «у люди», як і мріяли.
Після обіду Леся з дітьми викликала таксі. Валізи були легші, ніж приїздом, зате душа повна. Соломійка ще раз обійняла бабусю, Назарчик помахав дідусеві й міцно тримав у руці машинку «на дорогу».
Сіли всі в авто. Діти швидко втомились, притулившись одне до одного, заснули на задньому сидінні, щасливі й спокійні.
По дорозі Леся попросила зупинити біля маленького магазинчика по трасі.
Мені на хвилинку, візьму підгузки й водичку, мовила водієві.
За пять хвилин Леся повернулась, сіла й серце впало кудись.
Дітей немає!
Водій безтурботно балакучий поруч незнайома дівчина на передньому сидінні.
Я не зрозуміла хрипко вимовила Леся.
Дівчина різко обернулася:
Це хто?! Якась баба?! Чого приперлася?!
Водій знизав плечима:
Не знаю звернувся до Лесі: А ви хто? Що вам треба?
Та ви з глузду зїхали?! ДЕ МОЇ ДІТИ?!
Ага! заверещала дівчина. У тебе ще й діти?! і почала лупити водія сумкою.
Ти кого-небудь у машину саджаєш?!! кричала Леся. Де діти, я питаю?!
Кілька хвилин у авто панував справжній хаос: крики, розмахування руками, обурення.
І раптом дверцята відкриваються… До салону заглядає якийсь чоловік і спокійно каже:
Пані, ви не туди сіли. Ваша машина трохи далі стоїть.
Світ завмер. Леся мовчки, червоніючи, грюкнула дверима, підбігла до такої ж світлої машини попереду.
Розчинила двері.
На задньому сидінні мирно сплять її діти. Двоє янголят навіть не ворухнулися.
Леся видихнула так, наче щойно зійшла з краю прірви. Сіла, зачинила двері і буркнула:
Поїхали…
І тут її накрив шалений, звільняючий сміх. Водій також розсміявся, витираючи очі й радіючи, що усе закінчилося так щасливо без трагедій, але з історією на все життя.
Леся подивилась на сонних малюків і зрозуміла просту істину: батьки у звичайному житті мякі, часом втомлені, забудькуваті. Але якщо відчути найменшу небезпеку у них прокидаються леви!
Без сумнівів, без страху тільки одне почуття: захистити своїх.
Ось так працює любов.
Тихо, коли все добре, і незламно коли йдеться про дітей.
