Серце матері. Оповідь
Дякую щиро всім за підтримку, за вподобайки, за ваші чуйні відгуки, за підписку і, звісно, окреме велике спасибі усім за донати від мене та моїх пяти котиків. Якщо вам сподобався мій твір діліться, будь ласка, у соцмережах. Це для автора найкраща подяка!
Чого це ти із самого ранку така понура? Навіть не усміхаєшся. Йди, будемо снідати.
Чоловік зайшов до кухні, розминаючись, розпатланий і ще напівсонний. Нарешті ж вихідний.
На плиті шкварчала яєшня з салом, а дружина розливала чай в горнятка. Вона з досадою поклала йому в тарілку більшу частину яєчні й краюху свіжого хліба.
Їж, бери виделку, суворо кинула вона.
Щось я не второпаю, Марічко, я тобі насолив у чомусь? тихо запитав Олександр.
Насолили ми собі разом це ж наших дітей ми виховали, Марія Степанівна всілася поруч і теж без особливого ентузіазму поклала собі яєшню.
Дочка й син виросли, а ми ж собі відмовляли в усьому заради них. Трималися, підтримували, переживали… А хто нас підтримає зараз? Вони тільки й пишуть то нудно їм жити, то грошей бракує. Олеся нарікає на співочу карєру, а Михайло знову просить грошей до зарплати. І скільки ж можна?
А ти чого так вирішила?
Олександр Васильович уже доїв останню картоплину яєчні й із задоволенням мазав на хліб масло, а зверху сливове варення.
Тобі добре ти ж не бачиш, що вони мені пишуть! Михайло вчора хотів із малими до боулінгу піти й просив кількасот гривень до зарплати. А я злізла не дала. Він образився, а перед тим Олеся телефонувала знову деморалізована, бо концерти як кіт наплакав. Працювати вона не хоче, співати хочеться… Хоч плач. Ну кому зараз легко? Не всім дано заробляти на сцені, це ж зрозуміло! В дитинстві ще дружили з Михайлом, а тепер навіть і не спілкуються. От і гірко.
Марія Степанівна відсунула остиглу яєчню і ковтнула чаю.
Не переймайся так, все влаштується, ми ж теж були молоді, почав втішати Олександр, але від того її тільки більше розбирала досада.
Ох, Сашко, згадай сам! Ми жити вміли по-скромному, і цінували все! Коли народився Михайлик щастя! Коляску дала подруга, ліжечко віддала сестра. Усе уживане але майже нове, бо діти швидко зростають. Нічого кращого нам і не треба було. А вже як купили старенького Жигуля, то ж гордість була. В дворі гараж зробили ми здавалися собі багатирями! А наші? Якщо не були за кордоном то життя не вдалося. Ось до чого дійшли.
Часи такі, Марічко. Соблазнів навколо море, а вони ж молоді. Зрозуміють коли-небудь.
Аби не пізно було… Все за матеріальним женуться, а життя біжить, і я вже дивлюсь у дзеркало бабуся справжня! А ти вже дід…
Телефон зарепетував, перервавши їхню розмову. Дзвонив син, Михайло.
Знову якась біда, Марія Степанівна взяла слухавку. Через хвилину її очі округлилися, і вона підхопилася.
Олександре, вдягайся, Михась у лікарню потрапив! Дзвонив йому сусід по палаті.
Що сталося? Олександр Васильович різко схопився з-за столу і почав метушливо вдягатися.
Знаю тільки, що різаком руку поранив… Диск розлетівся порізало так, що ледь не відірвало кисть, зараз її пришивають. Лиш би не втратили руку! Поїхали швидше.
Вони обидвоє одяглися похапцем, уже не молоді, але ще й не старі, з бентежними очима побігли до лікарні.
Поки бігли, подзвонила Олеся:
Мамо, я зайду в обід, гаразд?
Заходь, дівчинко, може вже дома будемо, захекано відповіла Марія Степанівна й, не дочекавшись відповіді, швидко поспішила за Олександром на зупинку.
У лікарні їх одразу заспокоїли руку вдалося врятувати, але до сина поки не допустять.
Не піду нікуди, поки не пустите, вперто сказала Марія Степанівна і сіла на лаву в холі. Олександр сів поруч.
Раптом у лікарню забігла Олеся і кинулась їм на шию:
Мамо, ну що ви такі змучені? Все вже добре Михась учора на підробітку машину ремонтував, болт зрізав, кольнувся, поранив руку, але зараз вже все зшили, пальці рухаються. Мамо, вигляд у вас страшний, ну все гаразд, чесно!
А ти звідки знаєш? пошепки видихнула Марія Степанівна.
Та ми з Михайлом завжди на звязку, і з Лесею його переписуюся постійно. Підтримуємо одне одного. Чому?
Ми думали, що ви зовсім розійшлися, пояснив Олександр Васильович.
Тату, ви такі правильні, сильні, завжди все долаєте, от ми вас і не хочемо зайвий раз тривожити, усміхнулася Олеся. Ви молодо виглядаєте, хочеться, щоб хоч зараз пожили для себе.
І вигадали ви, а я вже подумала, що ми вам байдужі, слабко усміхнулась Марія.
Ні, мамо, то у вас покоління незламних. Ми ж хочемо бути такими ж міцними, як ви. Вчимося у вас, правда ж…
І в очах батьків потроху розвіювалися тривоги.
Мамо, тату, ще ж новина я влаштувалася на роботу, співати мене часто кличуть на різні імпрези. То у дитсадку, то в будинку для літніх. Вони мені аплодували! Одна бабуся аж розплакалась у неї дочка знана співачка, завжди на гастролях, а старенька в притулку сама. Серце стискається!
Олеся гаряче обійняла батьків:
Ми з Михайлом дуже вас любимо, не думайте…
За мить медсестра дозволила ненадовго зайти до сина. Марія Степанівна ладна була заплакати, але Михайло сказав спокійно:
Мамо, заспокойся, все минуло. Погане вже позаду. Тату, ти ж розповідав, як тобі в гаражі оси гніздо звили, й тебе так покусали, що ледь не помер! Буває! Як вийду, запрошую до нас на Новий рік, бо зовсім не спілкуємось. Олеся ще й хлопця свого запрошуватиме, не встигла розказати!
Додому Марія Степанівна з Олександром Васильовичем йшли пішки вирішили прогулятись.
Вже не юні, та й не старі ще батьки
Ох, оце батьківське серце завжди болить за дітей. Хочеться, щоб були кращими за інших, жили розумно й слухали батьків.
А в них свої стежки. Як не крути Та наші вони хороші, бо ж вони наші діти.
