**Батько-герой**
Оксана з пакетом продуктів повільно піднімалася сходами на третій поверх і рахувала сходинки. Так само вони рахували з сином, коли йшли з садочка. Данилко старанно повторював за нею, а через кілька місяців уже спритнопереліковував сам. «Як швидко він виріс. Господи, лише б повернувся, лише б був живий…» — знову і знову шепотіла вона, наче молитву.
Вище грюкнули двері, на сходах лунали поспішні кроки. Оксана зупинилася на майданчику між другим і третім поверхами, відійшла вбік.
— Добрий день, — весело привіталася з нею чотирнадцятирічна сусідка Соломія.
— Соломійко, стій! Шапку забула! — гукнула їй згори мати.
Дівчинка неохоче повернулася.
— Та тепло ж. Набридла вже з цією шапкою, — буркнула вона під ніс.
Мати збігла вниз, сунула доньці в’язану шапку.
— Ввечері холодно буде. Не затримуйся, чуєш? Щоб після танців одразу додому.
— Гаразд. — Дівчинка взяла шапку і побігла далі.
— Не гаразд, а одягни шапку, — гукнула їй услід мати.
— Добрий день, Оксано. Із роботи? От, ледаща, усе норовить піти без шапки, а потім носом хльоскатиме, — поскаржилася сусідка.
Вони разом піднімалися сходами. Оксана знову почала рахувати, але сусідка перебила її.
— Як син? Дзвонить?
— Ні, — зітхнула Оксана.
— Так, ростиш дітей, ростиш, а потім виростуть, підуть, а ми будемо переживати чекати. А що нам лишається? За сина страшно, а за доньку ще страшніше. Піде гуляти — і думай, де вона, з ким? А в неї тільки танці на думці.
Оксана зупинилася біля своєї квартири. Поки діставала з кишені пальто ключі, сусідка зникла за своїми дверима. Вона увійшла у передпокій і звичним рухом глянула на вішалку. Щодня із замиранням серця сподівалася, що Данилко повернеться. На вішалці гойдалася лише її легка куртка.
Поставила пакет на підніжку і почала роздягатися. Раніше Данилко біг її зустрічати, одразу викладаючи новини.
— Зачекай, дай роздягнутися, — втомлено благала вона. — Не чіпай пакет, важкий.
Потім він підріс, і вона вже сама кликала його, коли приходила з роботи, просила віднести пакет на кухню, заодно питаючи, як справи в школі.
— Усе добре, — відмахувався він, відносив пакет і йшов у свою кімнату.
Потім закінчив школу, вступив до університету. Повертаючись після роботи, Оксана тепер рідко заставала сина вдома. Все рідше ділився він з нею своїми новинами.
«Може, кота завести? Буде зустрічати, не так важко повертатися додому…» — зітхнула Оксана. Щодня думала так, а потім забувала. Поспішно перекушувала й сідала перед телевізором дивитися новини.
Вдивлялася в чоловіків у схожій піксельній формі. Обличчя наполовину приховані. Очі різні, але погляд однаковий — втомлений, спокійний, але з надією, ніби просить: «Рідні, побачте, що я живий». Один із них міг бути її сином. Оксана вірила, що впізнає його миттєво…
**Чотири місяці тому**
— Данилко, ти вдома? — гукнула вона, заходячи в квартиру.
— Вдома. — Він повільно вийшов із кімнати.
— Чого так рано? — Оксана з пакетом пройшла на кухню, Данилко поплентався слідом. — Голодний? — Поставила пакет на стілець, почала розкладати продукти. Він сів навпроти.
— Чого мовчиш? Щось сталося? — Оксана завмерла з пачкою сиру в руках.
— Здоровий як бугай. Усе гаразд, мам.
Але їй не сподобався стурбований вигляд сина. Вона поклала сир у холодильник, склала порожній пакет і прибрала його.
— На сніданок сирники зроблю, — промовила, уважно вдивляючись у нього.
— Сідай. — Він кивнув на стілець. Оксана послухалася, але серце стиснув жах.
— Ти мене лякаєш. Що трапилося? Одружуєшся?
— Мам, я йду на фронт.
— Як? — ніби спіткнулася вона. — Так одразу? Ти ж не служив…
— Не одразу. Спочатку навчання, а потім…
— Ні, — Оксана заперечливо похитала головою. — Ти тільки закінчив університет, знайшов гарну роботу… А я?
