**Щоденник.**
Тепер мій тесть приходить до нас щодня. Я не проти гостей, але ж він з’їдає все, що є в домі. Пробував поговорити з дружиною — безрезультатно.
Півроку тому ми з Катериною, моєю дружиною, ухвалили тяжке, але неминуче рішення — переїхати до іншого міста. До того жили на околиці Херсона, працювали разом на фабриці, і в цілому все було терпимо. Не балувалися, та й не бідували. Розуміли одне одного без зайвих слів. Не було сварок, не було претензій. Але все змінилося раптово, коли на фабриці почалися звільнення. Спочатку «скоротили» Катерину, потім і мене.
Заощаджень майже не було — двоє дітей, кредити, і все, що заробляли, йшло на їжу та комуналку. Здавалося, що життя розвалюється на очах. І саме тоді вона підставила плече — її батько, мій тесть. Він жив у Миколаєві, здавав свою однушку на околиці. Квартира була не в найкращому стані, потребувала ремонту, але хоч даху над головою.
Ми переїхали — я й справді був йому вдячний. Тоді це здавалося порятунком. Перший місяць був пеклом: грошей не було, з останніх сил годували дітей, платили рахунки. Шукав роботу — марно. Руки опускалися, але я тримався. Катерина доглядала за домом і дітьми, а я намагався знайти хоч щось, аби не збожеволіти.
Коли отримав перший аванс на новій роботі, ледь не розплакався. Почав знову дихати. Працював до ночі. Повертався додому пізно, але з відчуттям, що вилазимо з ями. Частину грошей почав віддавати тестю — за комуналку та просто вдячністю. Думав, життя налагоджується. Але виявилося — це був лише початок.
Тесть почав приїжджати. Часто. Спочатку «на хвилинку», потім «пообідати з онуками», а далі — щодня. І, на жаль, не щоб допомогти. Не щоб почистити, поремонтувати, посидіти з дітьми. Він садився на кухні, вмикав телевізор і їв. Усе. Що. Готувалося.
Катерина готувала — і сніданок, і обід, і вечерю. А я, повертаючись додому, знаходив лише порожній казанок. Почав помічати, що в холодильнику зникають продукти. Мовчав. Терпів. Але потім вона сама почала скаржитися: втомилася. Каже, стоїть біля плити зранку до вечора, а їжі все одно немає. А я дивлюсь на неї й думаю: у нас же дві дитини… навіщо нам третій, дорослий?
Вирішив поговорити. Сів з тестем — без криків, спокійно. Пояснив, що все розуміємо, вдячні за житло, що він — частина сім’ї, але… у нас теж нелегко. Він кивнув, сказав, що зрозумів. На деякий час затих. Став приносити пиріжки, одного разу навіть приніс курку. Але через пару тижній це «старання» зникло. Він повернувся до звичного — яблуко онукам, а сам — до нашого вечері.
Знову поговорив із Катериною. Але вона лише знизала плечима: «Тато ж нам допоміг… це його квартира… він просто любить дітей». Все. Аргументи закінчилися. А в мене — нерви. Я працюю зранку до ночі, економлю на собі, ходжу в дірявих черевиках і доношую стару куртку. А на додачу — людина, яка приходить і спустошує холодильник, ніби живе тут.
У мене немає підтримки. Мої батьки далеко, у друзів — своїх клопотів по горло. Тесть нічого не помічає, дружина — наче не хоче помічати. І я не знаю, що робити. Так, він допоміг. Але доки це ще триватиме? Я втомився. Я більше не відчуваю, що в мене є дім.
А ми досі тут. Фабрика, де колись працювали, повністю збанкрутувала. Колеги розбіглися, ніхто не повертається. Ми на межі. І я відчуваю, як кожного дня цей дім, що колись давав надію, стає все більше схожий на клітку.
