**Батько-герой**
Оксана з пакетом продуків повільно піднімалася сходами на третій поверх, рахуючи сходинки. Так само вони рахували з сином, коли йшли з дитсадка. Андрійко старанно повторював за нею, а через кілька місяців уже бігцем лічив сам. «Як швидко він виріс. Господи, тільки б повернувся, тільки б був живий…» — вкотре промовила вона, наче замовляння.
Вище хлопнули двері, на сходах залунали поспішні кроки. Оксана зупинилася на майданчику між другим і третім поверхами, відійшла вбік.
— Вітаю, — весело привіталася з нею сусідська чотирнадцятирічна Мар’янка.
— Мар’янко, стій! Шапку забула! — гукнула їй зверху мати.
Дівчинка неохоче повернулася.
— Та тепло ж. Набридла зі своєю шапкою, — буркнула вона потиху.
Мати збігла вниз, сунула доньці в’язану шапку.
— Ввечері холодно буде. Не забарися, чуєш? Щоб після танців одразу додому.
— Гаразд. — Дівчинка взяла шапку і побігла вниз.
— Не гаразд, а шапку надінь, — гукнула їй услід мати.
— Вітаю, Оксано. З роботи? От, бестія, так і намагається піти без шапки, а потім носом хлюпатиме, — пожалілася сусідка.
Вони разом пішли вгору. Оксана знову почала рахувати сходинки, але сусідка перебила її.
— Як син? Телефонує?
— Ні, — зітхнула Оксана.
— Так, ростиш дітей, ростиш, потім виростуть, підуть, а ми переживай, чекай. А що нам залишається? За сина страшно, а за доньку ще страшніше. Піде гуляти, і думай, де вона, з ким? А в неї одні танці на думці.
Оксана зупинилася біля своєї квартири. Поки діставала з кишені пальта ключі, сусідка зникла за своїми дверима. Оксана увійшла в передпокій і звично глянула на вішалку. Щодня із замиранням серця сподівалася, що Андрійко повернеться. На вішалці болтався лише її демисезонний піджак.
Вона поставила пакет на шафку для взуття і почала роздягатися. Колись Андрійко біг її зустрічати, одразу викладаючи новини.
— Почекай, дай розібратися, — втомлено благала вона його. — Не чіпай пакет, важкий.
Потім він підріс, і вона сама кликала його, коли поверталася з роботи, просила віднести пакет на кухню, попутно запитуючи, як справи в школі.
— Усе добре, — відмахувався він, відносив пакет і йшов у свою кімнату.
Потім закінчив школу, вступив до університету. Повертаючись після роботи, Оксана тепер рідко заставала сина вдома. Все рідше ділився він з нею своїми новинами.
«Може, кота завести? Буде зустрічати, не так важко повертатися…» — зітхнула Оксана. Кожного разу думала так, приходячи з роботи, і одразу забувала. На швидкоруч перекушувала й сідала перед телевізором дивитися новини.
Вона з надією вдивлялася в чоловіків у однаковому камуфляжі. Обличчя наполовину приховані. Очі різні, але погляд у всіх однаковий — стомлений, спокійний, але з надією спрямований у камеру. Рідні впізнають, побачать, що живий. Один із них міг виявитися її сином. Оксана вірила, що відразу пізнає його…
**Чотири місяці тому**
— Андрійку, ти вдома? — гукнула вона, входячи в квартиру.
— Вдома. — Андрійко повільно вийшов із кімнати.
— Чого так рано? — Оксана з пакетом пройшла на кухню, Андрійко потягнувся слідом. — Голодний? — Вона поставила пакет на стілець, почала розкладати продукти. Андрійко сів за стіл.
— Чого мовчиш? Щось трапилося? — Оксана завмерла із пачкою сиру в руці.
— Здоровий як бик. Усе гаразд, мам.
Але їй не сподобався заклопотаний вигляд сина. Вона поклала сир у холодильник, склала порожній пакет і сховала його.
— На сніданок сирники зроблю, — промовляючи, вона вдивлялася в сина.
— Сідай. — Він кивнув на стілець. Оксана послухалася, але серце раптом стиснув тривожний холод.
— Ти мене лякаєш. Та що таке? Одружитися збираєшся?
— Мам, я йду на війну.
— Я-як? — ніби спіткнулася вона. — Так одразу? Ти ж не служив…
— Не одразу. Просто не казав. Спочатку навчання, а потім…
— Ні, — Оксана замотала головою. — Ти тільки закінчив університет, знайшов гарну роботу… А я? Ти подумав про мене? У мене, окрім тебе… Ти не можеш так вчинити. Чому? Що сталося?
— Війна сталася, мам. Я не можу стояти осторонь. Я здоровий, сильний чоловік, освіта підходить.
— Ти не чоловік, ти хлопець. Тобі лише двадцять три…
Вона натрапила на твердий погляд сина й замовкла. В очах задрижали сльози, обличчя сина розплилося. Оксана моргнула.
— Коли? — Великі краплі покотилися по щоках.
— Завтра. Мам, вибач, але я не можу сидіти, коли інші…
Вона схопилася зі стільця, притиснула сина.
— Не відпущу…
— Мам, я так вирішив. —Оксана обняла сина, і хоч у душі все ще боляче стискалось, вона зрозуміла, що тепер вони троє — її маленька родина — знайшли один одного серед війни, і це було найголовніше.
