**Батько-герой**
Оксана з пакетом продуктів поволі піднімалася сходами на третій поверх, рахуючи ступені. Так само рахували вони з сином, коли поверталися з дитсадка. Данилко старанно повторював за нею, а через кілька місяців уже бігло вмів рахувати сам. «Як швидко він виріс… Господи, тільки б повернувся, тільки б був живий…» — знову і знову шепотіла вона, ніби молитву.
Нагорі грюкнули двері, на сходах залунали чвакі швидких кроків. Оксана зупинилася на майданчику між другим і третім поверхами, відійшла до стіни.
— Вітаю! — весело привіталася з нею сусідська чотирнадцятилетня Софійка.
— Софійко, стій! Шапку забула! — гукнула зверху мати.
Дівчинка неохоче повернулася.
— Та тепло ж. Набридла вже зі своєю шапкою, — буркнула вона тихенько.
Мати збігла вниз, сунула доньці в’язану шапку.
— Вечором холодно буде. Не забарися, чуєш? Щоб після танців одразу додому.
— Гаразд. — Дівчинка взяла шапку і побігла вниз.
— Не гаразд, а шапку надінь! — гукнула їй услід мати.
— Вітаю, Оксано. З роботи? Оце мені дитинка, усе норовить без шапки піти, а потім носом хлюпатиме, — поскаржилася сусідка.
Вони разом піднімалися сходами. Оксана знову почала рахувати, але сусідка перебила її.
— Як син? Дзвонить?
— Ні, — зітхнула Оксану.
— Отак… Ростеш дітей, ростеш, а потім виростуть, підуть, а ми переживай, чекай. Що нам залишається? За сина страшно, а за доньку ще страшніше. Втече — і думай, де її носить, з ким? А в неї голова тільки про танці.
Оксана зупинилася біля своєї квартири. Поки діставала з кишені пальта ключі, сусідка сховалася за дверима. Оксана увійшла в передпокій і звично глянула на вішалку. Кожного дня з заміранням серця сподівалася, що Данилко повернеться. На вішалці болталася лише її легка куртка.
Вона поставила пакет на підставку для взуття і почала роздягатися. Раніше Данилко біг її зустрічати, одразу викладаючи новини.
— Почекай, дай роздягнутися, — втомлено благала вона його. — Не чіпай пакет, важкий.
Потім він підріс, і вона вже сама кликала його, коли поверталася з роботи, просила віднести пакет на кухню, заодно питаючи, як справи в школі.
— Усе добре, — відмахуючись, відносив пакет і йшов у свою кімнату.
Потім закінчив школу, вступив до університету. Повертаючись із роботи, Оксана тепер рідко заставала сина вдома. Все рідше ділився він з нею своїми новинами.
«Може, кота завести? Бодай хтось зустрічатиме…» — зітхнула Оксана. Кожного разу так думала, а потім забувала. Нашвидкоруч перекушувала і сідала перед телевізором дивитися новини.
Вона вдивлялася в чоловіків у однаковому піксельному камуфляжі. Обличчя наполовину закриті. Очі різні, але погляд єдиний — втомлений, спокійний, але з надією, зверненою в камеру. Рідні побачать, дізнаються, що живий. Один із них міг бути її сином. Оксана вірила — впізнає його одразу…
**Чотири місяці тому**
— Данилко, ти вдома? — гукнула вона, заходячи в квартиру.
— Вдома. — Данилко повільно вийшов із кімнати.
— Чого так рано? — Оксана з пакетом пройшла на кухню, Данилко плентався слідом. — Голодний? — Вона поставила пакет на стілець, почала розкладати зНічого, головне — він живий, а решту вони зможуть подолати разом.
