Я все дитинство та юність прожила з бабусею та дідусем по лінії мами. Їм вдалося замінити мені усіх на світі. Вони дарували мені свою любов, турботу, підтримку. Я усвідомлюю, стільки вони вклали в мене сил, щоб я виросла та мала все необхідне. А дитиною я навіть не звертала на це особливої уваги.
Моєї мами не стало від важкої хвороби, коли мені було всього три роки. Батько привіз мене до бабусі з дідусем та залишив у них назавжди. Хоч обіцяв, що забере, як тільки в нього все налагодиться.
Насправді йому було абсолютно байдуже на мене. Він не був присутнім, коли я закінчувала школу із золотою медаллю, коли отримувала диплом про закінчення університету, коли стояла в церкві, обіцяючи вірність своєму чоловікові.
Зате баба з дідом намагалися подарувати мені справжнє безтурботне дитинство. Вони завжди просили мене добре вчитися, а найголовніше – залишатися людиною попри все. Найбільше бабуся любила мою усмішку, адже вона нагадувала їй мою матір.
Вони любили мене всією душею та відривали від себе останнє. Хоч бувало по-різному. Прогодувати та виховувати мене на їхню одну пенсію було дуже нелегко. Вони відмовляли собі, тільки б я мала все необхідне.
Ми з бабою і дідом жили у двокімнатній квартирі, а коли їх не стало, житло дісталося мені у спадок. Туди я й пішла жити зі своїм чоловіком.
А два тижні тому у наші двері хтось подзвонив. Це був чоловік, на вигляд років шістдесяти. Він назвав себе моїм батьком. Спочатку я хотіла без жодних пояснень зачинити перед ним двері. Ця людина з’явилася в моєму житті, коли минуло довгих двадцять сім років. І посмів просити, щоб я впустила його до нас жити. Як виявилося, жінка з якою він жив, померла, а її діти від першого шлюбу просто виставили його за двері. Тож він прийшов зовсім не для того, щоб просити вибачення та покаятись, а за допомогою. При цьому сказав, що я повинна його прийняти, адже він мій рідний тато. Після цих слів моєму обуренню просто не було меж.
Я виставила його за двері та сказала більше ніколи не з’являтися в моєму житті.
Хай тепер іде куди заманеться. У найвідповідальніші моменти мого життя його просто не було поруч. А тепер, бачте, коли в нього трапилася біда, батько згадав про моє існування. Я не хочу впускати цю людину у своє життя, і тим більше не бажаю, щоб мої діти знали про такого діда.
