У мене було жахливе дитинство з найгіршими батьками у світі. Моя мати занапастила своє життя ще в 9 класі, коли дозволила батькові задурманити собі голову. Тож після випускного на неї чекало заміжжя та народження донечки.
Вона не знала, як за мною дивитися та вести домашнє господарство. Добре, що перший час їй допомагала бабуся, татова мама. Бабці зі сторони матері я не знала, бо вона була у вічних пошуках нового чоловіка.
Поки ми жили біля бабусі все було добре та коли моїй матері набрид постійний контроль та повчання, вона змусила тата переїхати жити окремо. Після того моє дитинство закінчилося. Я виконувала всю роботу за маму. Прибирала у хаті, мила посуд, готувала їсти й навіть прала свої речі. Добре, що сусідка була хорошою людиною й інколи мені допомагала.
Батько замість того, щоб похвалити, усе критикував. Борщ недосолений, каструля погано вимита, пляма на одязі не випралася. Й усі ці претензії були висловлені мені, шестирічній дитині, а не мамі, яка палець об палець не вдарить за цілий день.
Коли народилася молодша сестра, то до всіх моїх обов’язків додався ще й догляд за дитиною. Зрозуміло, що я часто пропускала школу, не розбиралася у шкільній програмі, погано читала й була неграмотною. Вчителі ставили мені низькі оцінки й постійно заохочували до навчання. Я й не проти, але з такими батьками не було коли вгору глянути, не те щоб за уроки сісти.
Інколи батька викликали до школи й розповідали про те, що я сильно відстаю. У такі дні він повертався додому розлючений й починав мене «виховувати». Казав, що я непутяще ледащо, яке нічого в цьому житті не досягне.
Його слова, як прокляття, переслідують мене все життя. Зараз мені 26 років і я досі живу з батьками. Звісно могла б спробувати переїхати, влаштуватися прибиральницею чи посудомийкою, інша робота мені не світить, бо я так ніде й не навчалася, але я боюся, що в мене нічого не вийде. В голові постійно лунає батьків голос: «Нащо ти тільки народилася?»
