Усі наші психологічні проблеми беруть свій початок з дитинства. Мені 29 років і я самотня. Важко довіритися незнайомій людині, відкритися та показати себе справжню. Постійно здається, що мене хочуть образити, використати чи покинути. Мама, дивлячись на моє життя, звинувачує себе. Каже, якби я не росла в постійних скандалах та домашньому насильстві, то уже давно б мала власну родину.
Саме через її наполягання я звернулася по допомогу до спеціаліста. Мій психотерапевт надзвичайно проникливий та спокійний. Ще на першому сеансі я зрозуміла, що маю відразу до чоловіків. І все це через мого рідного батька. Ми може найближча людина покалічити твоє життя ненавмисне? Ще і як може.
Батько завжди хотів сина. Продовжувача роду, яким можна було б пишатися та покладати великі надії. Я стала для нього найбільшим розчаруванням, причому сам факт мого народження – це уже трагедія. Хіба дитина не почуває, як до неї ставляться? Коли мати постійно пригортає до себе, жаліє та розповідає, як сильно любить. Батько ж навіть не міг перебувати зі мною в одній кімнаті. Відверте презирство та ненависть – це те, що я бачила в його погляді постійно. Він міг на мене кричати просто так, нишпорити у моїх речах, бо йому так захотілося, вирішувати, що і з ким я повинна робити, бо я його власність. Найгірше – він міг зруйнувати моє життя і вправно це робив протягом 15 років.
Можливо для когось такі звинувачування неприйнятні, бо не всі живуть у подібних умовах. Безумовно є папи, які все відають заради дітей, для яких не принципово, хто народиться хлопчик чи дівчинка, головне – це ви, маленьке продовження його самого. І це дійсно прекрасно. Та читач повинен знати, що у світі безліч дітей щодня потерпають від домашнього насильства безпідставно, бо народилися на цей світ не у тій родині.
Де була мама у ті моменти, коли батько мене ображав? Це перше питання, яке постає у голові будь-кого, хто чув мою історію. Так от, знайте, вона була у тій же кімнаті, вона усе це бачила, але не зробила нічого, щоб захистити мене. Чоловік головний у родині, він краще знає, як поводитися зі своїми дітьми, він сам вирішує, що йому робити у власному домі. Жінка не повинна втручатися, мати не має захищатися своїх дітей від власного батька. Така була її позиція, такою вона і залишилася після стількох років.
Через відсутність любові, ласки та підтримки діти виростають «хворими». Вони не можуть вилікуватися, не можуть жити нормальним життям звичайної дорослої людини. Ще гірше – вони повторюють вчинки та звички власних батьків. Бо по-іншому вони не навчені, іншого вони не бачили.
Сьогодні я сиджу перед кабінетом свого психотерапевта та чекаю лічені хвилини, щоб зайти до кабінету. За дверима людина, яка розуміє мене. Вперше я розмовляю з людиною якій можу довіритися, від якої отримаю підтримку та допомогу. Головне для мене – усвідомити, що ще не пізно, у мене є шанс все виправити, побудувати щасливе життя, а можливо навіть завести родину.
Родіон Максимович каже, що визнання наявності проблеми – це вже перший крок до її подолання. Важливо відкритися, дістати із шафи усі свої скелети та не боятися бути чесною із самою собою. Під час нашої зустрічі він використовує дуже цікаву вправу. Я мушу розповідати свою історію не йому, а своєму відображенню, спостерігаючи усі свої емоції та почуття. Це дуже важко.
Та найважче буде пізніше, коли почнеться робота над собою сьогоднішнім. Якщо чесно поставити запитання: «Що я зробила для того, щоб змінити своє життя, не стати такою, як вони?» відповідь може не сподобатися. Нічого. Я нічого не зробила. Усі ці роки, єдине, що робила жаліла себе і до чого це призвело? Та я знайшла сили на боротьбу.
Коли уся робота буде зроблена, минуле забуте, а образи відпущені – я відчую полегшення та свободу. Скільки часу піде на це я не знаю може місяць, а може декілька років?
