В тихе ранок у невеликому будиночку на околиці Львова панувала звична тиша, яку так полюбляв Петро. М’яке світло пробивалося крізь штори, з кухні долинав аромат свіжозвареної кави, і нарешті в нього з’явилася рідкісна хвилина, щоб посидіти з книгою. Але сьогодні спокій порушували дивні звуки — незграбне шаркання, плюск і приглушене дитяче «чорт», ніби хтось підслухав це слово у дорослих.
Петро виглянув у коридор і завмер. Там був його онук, Ярко.
Маленький, з розкуйовдженою шевелюрою, у піжамі з малюнками космонавтів, він із серйозним виглядом намагався пройти коридором… у старих шкіряних чоботях, які самотньо стояли біля дверей. Чоботях, які Ярко називав «татовими». Хоча тата, Остапа, вже давно не було поруч — він поїхав у довгу відрядження на півроку, залишивши родину в очікуванні.
— Ярку, що ти робиш? — тихо запитав Петро, боячись злякати цей крихкий момент.
Хлопчик не обернувся, уважно дивлячись на свої ноги.
— Хочу спробувати бути дорослим, — відповів він, роблячи обережний крок. Один чобіть зісковзнув, Ярко незадоволено хмикнув, нахилився, поправив його.
Петро сів на лавку біля стіни, відчуваючи, як серце стискається від ніжності. Він знав: зараз не можна втручатися. Іноді дітям треба дозволити приміряти щось чужерідне, щоб зрозуміти себе.
— Думаєш, дорослим легко? — запитав він після паузи, намагаючись не порушити зосередженість онука.
Ярко кивнув, не відводячи очей від чобіт.
— Ну, ви з татом усе знаєте. І вам ніхто не каже, що робити.
Петро мимоволі посміхнувся, але в цій усмішці була гіркота. Він згадав, як сам у дитинстві надів батькові чоботи — важкі, величезні, з потертою шкірою. Тоді йому здавалося, що, надівши їх, він одразу стане сильнішим, вищим, майже невразливим. Але через кілька кроків зрозумів, як незручно: пальці болталися, п’ята ковзала, кожен крок був боротьбою.
— А знаєш, — почав Петро, — у цих чоботях твій тато пішов на свою першу роботу. Вони старі, але він їх зберігав. Казав, що з них почалося його доросле життя.
Ярко завмер, дивлячись на чоботи. Його очі, такі серйозні для семирічного хлопчика, блищали від цікавості й чогось ще — ніби він намагався вловити в цих потертих шкіряних «велетнях» сліди батькової долі.
— Все одно хочу в них пройти, — уперто сказав він. — Щоб теж почати.
— Тільки ненадовго, — м’яко відповів Петро. — А потім повертайся до своїх капців. Встигнеш ще стати дорослим.
Ярко кивнув і, хитаючись, зробив ще кілька кроків. Його обличчя було наЙого рухи були повільними та неухильними, наче кожен крок у великих чоботях ставав священним обрядом переходу у світ дорослих.
