Олекса Ігорович втратив дружину лише півроку тому. Разом із нею пішла остання опора його життя. Він і далі ходив на роботу — не через необхідність, а щоб втримати хоч якусь уяву сенсу. Робота була його порятунком, єдиною точкою, де він почувався потрібним. У звичній рутині знаходив тимчасову втіху. Ввечері все частіше блукав вулицями, не маючи бажання повертатися додому — у порожню, холодну квартиру. Дім без неї став глухою коробкою, де луна його кроків лунала страшніше за тишу.
Діти — донька й син — навідувалися рідко. Ще рідше. А потім майже зовсім перестали. Здавалося, що разом із матір’ю зникло й те, що якось тримало родину разом. Олекса Ігорович боявся самотності, але ще більше — того, що став для власних дітей лише непотрібним стариком.
Він усе частіше ловив себе на тому, що вдивляється у обличчя незнайомців, шукаючи знайомі риси. Спостерегав, мов ждав, що хтось зупиниться, привітається, обійме. Але люди проходили повз. І серце боліло все глибше — якщо не від хвороби, то від порожнечі.
А потім прийшла вона — Оксана, його донька. Прийшла не з турботою, не з теплом, а з холодним розрахунком у погляді. Її візити завжди були стислими, сухими, і кожен раз зводилися до одного й того самого — до квартири. Сьогодні вона не стала тягнути.
— Тату, ну скільки можна? Чотири кімнати — і ти там сам! Це ж безглуздя. Продай, візьми однокімнатну. А гроші віддай мені — у нас іпотека, дітям потрібна кімната.
Він мовчав. Руки тремтіли. Слова застряли в горлі.
— Оксанко, то ж наш з мамою дім. Я не можу просто так… — не договорив.
Донька різко підвелася.
— Ти своє вже прожив, тату. Подумай хоч раз про нас, — її голос дрижав від роздратування.
— А ти подумай, коли знову завітаєш? — прошепотів він ледве чутно.
Вона вже була біля дверей. Обернулася й кинула:
— Після твого уходу.
Двері грюкнули. Луна цього звуку розійшлася квартирою, мов постріл. Олекса Ігорович довго сидів у тиші, не маючи сили рухнутися. А потім, зібравшись із духом, набрав номер сина.
— Дмитре, поговори зі мною. Вона приходила… знову про квартиру… Я не хочу її продавати, — голос його тремтів.
На тому кінці почулося зітхання.
— Тату, ну а чого ти хочеш? Ти один, квартира велика. Якщо чесно, мені теж не завадили б гроші. Авто старе, хочу нове. Продавай, не жадій.
— А ти коли приїдеш? — із надією перепитав він.
— Якщо продаси квартиру — приїду.
Він не дослухав. Просто поклав трубку. Взяв з вішалки пальто і вийшов із дому. Тягар всередині розпирав груди. Здавалося, повітря стало густим, важким. Він ішов, не дивлячись по сторонам, доки не знайшов порожню лавку біля ставу. Сів. Похилив голову. Серце билося повільно, натужно. А потім… просто зупинилося.
Олекса Ігорович помер самотнім. Серед дерев, під сірим небом, із телефоном у кишені. Ніхто його не шукав. Не чекав. Не любив. Його серце не витримало не зради — байдужості. Він не був потрібен ні як людина, ні як батько. Лише як власник житла.
А за день у квартирі знову грюкнули двері. Прийшла Оксана — із ключами. Із очима, повними не сліз, а розрахунку. І Дмитро — із новим авто на парковці. У кімнатах пахло пилом і самотністю. А на столі лежала стара фотографія. Де вони всі разом. З мамою. З татом. Щасливі. Ще тоді.
Але щастя, як і любов, зникає. Якщо міряти його метрами та гривнями.
